— Чого ти так до нього? — здивувався Ілля. — Я, наприклад, подібних хворих люблю. Їх сміливо можна записувати до переліку наших досягнень. Без зайвої скромності. Ні, ти тільки уяви — півдоби у снігу, глибокий шок, крововтрата і — витягли. Я, наприклад, маю від цього моральне задоволення, хто б що не казав…
— Я також люблю, — без особливого натхнення згодився Щур, — але нервів зʼїв… До того ж… От скажи: він що, оцінить, що його врятували? Ніколи. Для нього тепер життя — трагедія. Глянь на нього — навряд він відчуває радість, що залишився жити. Знаєш, в мене раз був випадок. Нещасний дід із мільйоном болячок під девʼяносто років. А тут ще й реакція на введення якихось медикаментів удома — привезли практично у клінічній смерті. Ну, ми його годину качали, і що ти думаєш — вискочив дід! А зранку заходжу до палати, а він і говорить, голосно так, бо глухий зовсім: «Дякую, що рятували мене! Але то вже було не конче…» Наталя почула, та як гримне на діда: «Не конче?! То навіщо їхали? Хочете вмирати — робіть це вдома скільки завгодно, тільки не тут». Ми ще насміялися тоді…
— Ну, можливо… — промовив Ілля. — Але випадок із Біленьким, погодься, крутий.
— От і візьми, напиши до «Клінічної хірургії». Га? У тебе би вийшло. Випадок дійсно того вартий.
— А що, можна спробувати, — задумливо пробурмотів Ілля.
— Дерзай! — Щур поплескав його по плечі. — Тільки якщо надрукують, не забувай, хто тобі ідею підкинув.
Робочий день наближався до закінчення. В ординаторській сиділи Олег із Голоюхом і мовчки писали. Увійшов Медвідь.
— Так, а хто в нас сьогодні ургентний?
— Я, — відповів Тарас.
— Мене до восьмої вечора не буде, — сказав Ілля. — Олег Вікторович, підстрахуєш, коли щось?
— Гаразд, — відповів той, — а ти куди на ніч, ще й по таких снігах?
— Та я по трасі, — відповів Ілля, — там ще можна проїхати, тим паче, «Нивою». Січкарню мені нарешті знайшли. Мужик один сам за конструктора і бере недорого.
— І скільки? — запитав Олег.
— Чотириста.
— Гривень?
— Ну ж не доларів!
— Звідки я знаю? Я у січкарнях не розбираюся. Слухай, а порося мале скільки коштує?
— Ну… зараз подорожчали… Десь під сотню.
— Також гривень?
— Та йди ти в баню! — розсердився Ілля.
— Ну, я серйозно! — зачепився Олег. — Ось ти прикинь: січкарня — чотириста, порося — сто. Це вже пʼятсот. По теперішніх цінах на базарі близько тридцяти-сорока кілограмів мʼяса, я не кажу — найвідбірнішого — різного. На хріна воно тобі потрібно? Біля них находишся, нанюхаєшся…
— А заріжеш свиню, — додав Тарас, — там невідомо, чи буде мʼяса півцентнера.
— Ну, по-перше, — сказав Ілля, — свиня — це не тільки мʼясо, а ще й сало.
— Сало — це атеросклероз, — вставив Олег, — зі всіма неприємностями у вигляді інфарктів, інсультів і теде…
— По-друге, — не змигнувши, продовжував Ілля, — порося мені, швидше за все, подарує якийсь вдячний голова колгоспу, в якому ще не всі свині виздихали. А січкарня — взагалі на багаторазове використання, а не для однієї свині індивідуально. Та й потім, я за ними мало доглядаю, в основному тесть, а він із дитинства принюхався, отож, йому однаково.
— Логічно, — погодився Олег.
— До речі, як наша угода на вихідні? — запитав Ілля. — Ти наче також кудись збирався?
— Я відклав, — сказав Олег. — Тобі потрібніше.
— Ну, буду у боржниках, — пообіцяв Медвідь. — Я поїхав.
— Стій! Куди? — несподівано закричав Голоюх. — Я забув, щойно дзвонила Євстахіївна. Там у них у гінекології якась складна хвора. Казала — зараз прийде порадитися.
— Ні, вибачте! — підняв руки вгору Ілля. — Мене вже немає. Розбирайтеся самі. Я поїхав.
Але цієї секунди в ординаторській власною персоною зʼявилася неповторна завгінекологією.
— Хлопчики! — з порогу почала Євстахіївна. — Добре, що ви всі разом. Хочу вас на консультацію. В мене одна хвора, прошу, щоб ви всі разом глянули…
— Ось, Олег Вікторович із Тарасом Васильовичем подивляться, — сказав Ілля, — а мене вже немає.
— Як — немає?! — обурилась вона. — Ви що, жартуєте? Ілля Петрович, я вас прошу…
— Оксано Євстахіївно! — почав благати той. — Я вже тиждень не можу зібратися туди, куди зараз поїду! Вам що, мало їх двох?
— Мало, — відрубала вона. — Треба, щоб ви всі разом глянули.
— Це чому? — здивувався Медвідь.
— Тому, що дві голови добре, а три краще.
— Ось вона, жіноча логіка, — філософськи промовив Медвідь. — Ось вам яскравий приклад типової жіночої логіки! А чотири, відповідно, краще, ніж три. Тоді давайте ще Савчука задіємо.