— Ідіть геть! Пустіть мене! Пустіть мене!!! Не дам!
Оксана та Соня були перемащені кров'ю, яка продовжувала текти з руки та розбризкуватися по стінах та ліжках. Але сили нещасного скінчилися. З допомогою сусіда, який прокинувся, Біленького скрутили і замотали руку бинтом.
— Дзвони на «швидку», — видихнула вкрай захекана Оксана, — нехай ургентного везуть. І чергового лікаря сюди!
Сестра, яка чергувала по травматології, хутко побігла дзвонити, а Оксана витягла флакон розчину з НЗ і приєднувала до нього крапельницю. Раптом прибігла Соня, що залишалася у палаті:
— Він що, ненормальний якийсь? — почала вона. — Я кажу йому: не здирай — а він здирає... Я кажу: для того зав'язали, щоб кров не текла, — а він...
— Чорти би забрали... — Оксана, схопивши штатив із системою, смикнулася знову до палати.
Біленький розмотував останні тури бинта, а по руці знову текло.
— Що ти робиш?! — закричала медсестра не своїм голосом. — Зовсім здурів?
Усі разом вони навалилися на нього вдруге і замотали руку наново.
— Давай рушники, — командувала Оксана, — бо нічого зробити не дасть...
— Ідіть ви на хер! — ревів Біленький. — Пустіть мене!! Я здохнути хочу!!! Розумієте ви? Здохнути! Скоти! Сволочі! Перестаньте мене мучити!
Його руки прив'язали рушниками до койки, і Оксана, наклавши джгут на здорову кінцівку, вколола у вену. Розчин пішов струнно. Інша сестра принесла апарат для вимірювання тиску і зараз накладала манжетку, збираючись міряти тиск.
До палати увійшов Сивокінь. Саме йому «пощастило» бути черговим по лікарні цієї ночі.
— Ого... — промовив він. — Оце так...
— Це вже не «ого», — обертаючись, сказала Оксана, — «ого» було десять хвилин тому.
— Який тиск? — запитав він.
— Вісімдесят на сорок, — відповіла Оксана.
— А хірургів ваших кликали?
— Вже викликали, зараз привезуть.
— А коли він...
— Пішшшов... ти-и... н-на-а-а... — засичав до завполіклінікою Біленький і, немов в'юн, закрутився на ліжку.
— Та лежи ти спокійно!!! — заверещали обидві сестри, притискаючи хворого, але було пізно. Навколо голки, що стирчала з його передпліччя, почала надуватися ґуля.
— От, зараза, вену проколов, — мало не плакала Оксана, — де я тепер вколю?
— Давай ось тут, на кисті спробуй, — підказувала друга.
— Соню, біжи до реанімації, за лікарем!
Санітарка розкарячено побігла по коридору, а сестри намагалися вколоти у вену в іншому місці. Біленький смикався та сипав матюками.
Медвідь увійшов до палати, зав'язуючи халат. По дорозі йому вже все розповіли.
— Давайте на каталку і до перев'язочної, — скомандував він.
— Не поїду! — хрипів Біленький. — Нікуди не хочу. Йдіть усі...
— Помреш, — сказав Ілля, — якщо не зробити, що належить.
— І помру, — відповів той, — я так хочу...
— А що за сморід? — запитав Ілля. — Звідки це?
— Під себе пішов, — пояснила Оксана, — і перестелити не дає...
— Усе,— сказав Ілля, — припиняємо цей дитячий садок. — Хворого до перев'язочної! Разом із системами і гімном! Хутко!
Біленького відв'язали, переклали на каталку і повезли. Він вже не пручався і більше мовчав, увесь зм'якнувши. Розрізавши пов'язку, Ілля вколов у рану новокаїн і взяв на затискачі пошкоджені судини. На системі міняли флакони. Під'єднали ще одну. Біленький закотив очі й часто, поверхнево дихав. Щур міряв тиск.
— По нулях, — сказав він, — догралися... Усі давай струйно! Преднізолон!
Перев'язавши в рані дві судини, а у третю вставивши катетер, Ілля під'єднував ще одну систему для створення тиску в кров'яному руслі хворого.
— Зупинка, — сказав Щур, — качаємо.
Тіло Біленького почало здригатися під поштовхами рук реаніматолога. Систему, яку встановив Ілля, відкрили на максимум. На обличчя наклали дихальну маску, якою працював тепер уже Щур, а Ілля вдався до непрямого масажу.
— Біжи по Наталю! — крикнув Щур Оксані. — Інтубувати потрібно.
Сестра зникла за дверима перев'язочної, а вони продовжували це монотонне і, здавалося, безперспективне заняття.
За годину Біленький уже лежав у реанімаційній палаті. Апарат штучної вентиляції легень давно від'єднали. Хворий лежав із відкритим ротом, з якого стирчала інтубаційна трубка. Біленький дивився у стелю. Груди його здіймалися, і з трубки з шумом вилітало повітря. Обличчя вже не було синім.
Підійшовши до ліжка, Щур приклав пальці до шиї нещасного. Медвідь, стоячи з іншого боку, спробував пульс на руці хворого.
— Є, — промовив він, — навіть на периферії.