— І що? — запитав Голоюх.
— Та нічого. Дівка мало на столі не загинула. Це було таке… — він похитав головою.
— Ось бачите, — пробурмотів Ілля, — головний хірург… Давайте краще за те, щоб наші помилки ніколи не були невиправними. Не важливо — хто їх виправить. Головне, щоб хворому було добре.
Випивши з келишків, вони взялися до бутербродів.
У чиїйсь кишені запищав телефон.
— Мамо моя рідна… — пробурмотів Медвідь, жуючи бутерброд, — Оксано Євстахіївно, ось ви скажіть мені як зав заву: ваші ординатори ходять із мобілками у кишенях? Мої ходять, і це мене вкрай дратує.
— Очевидно, ми з вами не йдемо в ногу з часом, — відповіла вона.
Тарас же, посміхаючись, повільно та картинно дістав телефон і відповів:
— Тачанівська центральна клініка, доктор Голоюх слухає.
— Тьху! — сказав Ілля, відвертаючись.
А Голоюхове обличчя змінилося, і на ньому посів якийсь обридло-змучений вираз. З півхвилини він слухав, а потім сказав:
— Ну, скільки разів я казав вам, пані Іванко: не можна запихати свічку цілком. Яка з неї користь? Ваш шановний геморой її навіть скуштувати не встигне. Я ж вам пояснював…
Далі йшла ціла лекція по встановленню ректальних свічок у задній прохід. Євстахіївна лише похитала головою.
— Ох, уже ці хірурги… Тут тобі і бутерброд, і геморой… усе на купу.
— До речі, анекдот про свічки знаєте? — запитав її Ілля.
— Ні, — на обличчі Євстахіївни зʼявилася зацікавленість.
— Так от, приходить до хірурга пацієнт із гемороєм. Хворий уже був на прийомі два тижні тому, а зараз говорить: «Доктор, ті свічки, що ви мені призначили, зовсім не допомагають. Я вже їх дві коробки прийняв, а воно й далі болить». А лікар питає: «Чекайте, що означає — прийняв? Ви що їх — ковтали?!». А той йому: «А що, я мав їх у задницю запихати?».
Євстахіївна сміялася від душі. Посміхався й Олег, хоч і чув раніше цей анекдот.
— Так, пані Іванко, — продовжував Тарас, — і не забувайте про мікроклізми. Як там у сонячній Італії? Розумію, так… Дійсно, якби не геморой, то цілком непогано… Ну, все, видужуйте. Чао. Дістала, сеньйора…
Останнє було сказано, коли телефон опускався до кишені. Взявши новий бутерброд, Тарас відкусив одразу половину.
— Ти що, їсти сюди прийшов? — запитав Ілля. — Наливай…
Відділення поступово занурювалося у сон. У коридорі стояв морок. Світло відключили, і гасова лампа та дві свічки ледве вихоплювали з темряви кути стін та двері палат. Оксана з ліхтарем обходила останні палати. У сьомій уже спали. Вона зазирнула туди і збиралася вже виходити, коли з койки у кутку її покликали.
— Сестричко, скажи, нехай тазик принесуть, га? Мене щось нудить…
Це був Біленький, якого тиждень тому перевели з реанімації.
— Що сталося? — вона підійшла ближче.
Троє хворих, які вже дрімали, невдоволено зарухалися на ліжках, накриваючись ковдрами з головами. Біленький також примружив очі від світла ліхтаря.
— Дід оладками його нагодував, — промовив сусід з-під ковдри.
— Може, чергового лікаря покликати? — насторожилася Оксана. — Болі є в животі?
— Та які там болі… — скривився Біленький. — Спати хочу.
— Соню, принеси про всяк випадок миску до сьомої, — почулося у коридорі, коли Оксана вийшла туди.
За пʼять хвилин увійшла санітарка, поставивши металеву велику миску під койку Біленького. Той провів її підозрілим поглядом.
Біля митниці стояла черга з чотирьох машин. Останнім був великий чорний джип із широкими колесами, схожий на той, яким їздив старий Ганс. Тільки цей виглядав значно новішим. Чоловік у розстібнутій шкіряній куртці, що сидів на передньому пасажирському місці, запалив.
— Чуєш, Жане, — почулося ззаду, — я піду домовлюся з таможнею, бо годину стоятимемо.
— Сядь, не смикайся, — відповів той, — кудись поспішаєш?
— Та куди мені поспішати…
Той, кого назвали Жаном, витяг мобілку і, набравши номер, спитав:
— Алло! Вікторе? Що там у тебе?.. Ага… Ну, гаразд. Нікуди не подінься, будь там. І не лови ґав. Ну, все…
Передня машина проїхала пропускний пункт, і джип посунувся на одну вперед. Знову почало сніжити.
Це був кордон України з Польщею.
У сьомій палаті стояла тиша. Три пустих застелених ліжка та два, на яких спали хворі. Біленький не спав. Він був накритий майже з головою. Півгодини тому пішла медсестра, яка знову заходила подивитися до нього, але він лише ритмічно сопів. Більше вона не прийде.