До реанімації він піднявся вдягнутим, просто з вулиці, не заходячи до хірургії. Шапка та плечі були засипані снігом, і він струсив його, затримавшись у дверях. В ординаторській сиділи Щур зі Світланою Сергіївною. Обоє виглядали стурбованими.
— Ну, що там? — похмуро запитав Олег.
— Нічого доброго, — відповів Щур. — У комі. Двадцять чотири роки, не наш, із транзитної машини. Перекинулися на іномарці. Он його знімки черепа.
Олег узяв знімки у рамках і проглянув на негатоскопі.
— Начебто нічого... Переломів не бачу. А що скаже незрівнянна Світлана?
— Не підлизуйтеся, Олег Вікторович, — невесело промовила жінка. — Також нічого доброго. Симптоматика гематоми. До того ж, виражена. Оперувати потрібно.
— Нейрохірургам дзвонили? — запитав Олег.
— Що з того? — Щур витяг із пачки цигарку. — Виїзду з міста немає. Усе перемело. Санавіація не приїде, у всякому разі, до ранку. Так що...
— Оперувати потрібно вже, — сказала Ланько. — Починаються порушення дихання.
— Весело...
— В хірургії був? — запитав Щур.
— Коли? Щойно приїхав — і зразу ж до вас.
— Я вже дивився тих двох, — продовжував «ощасливлювати» хірурга Щур. — Один — травма живота, очевидно, внутрішня кровотеча. Також доведеться оперувати. В іншого щось із ногою.
— Весело... — повторив Олег. — Ну що ж... Дівчата помиються хвилин за десять. Я гляну тих двох, і можемо брати гематому. Доведеться самим.
— Із ким будеш?
— Уже всіх викликав, — відповів Олег. — Голоюха і Беженара. Шеф ще вчора на весілля поїхав, ти знаєш.
Зі своєї ординаторської Олег вийшов, на ходу застібаючи халат. Сестра вискочила з маніпуляційної до палати, перебігаючи йому дорогу. Він повернув за нею. Молодий хлопець стогнав на койці, тримаючись рукою за живіт. Був весь блідий, часто дихав. Обличчя хворого вкривалося холодним потом.
— Який тиск? — запитав Олег, сідаючи поруч із ним і пробуючи пульс.
— Сто на п'ятдесят, — відповіла Марійка, приєднуючи нову систему.
До палати увійшла Надя.
— Олег Вікторович, що буде?
— Усе зараз буде, — похмуро пробурмотів він, обстежуючи живіт хворого. — Значить, так... Дзвони бігом до Віри, нехай швидко дістається сюди, своїм ходом — їй недалеко. Буде трепанація черепа і лапаротомія, одночасно двома бригадами. Готуй інструменти. Пилка Джиглі є у вас?
— Є, весь набір для трепанації.
— Розчини у заначці?
— Два фурациліну і один новокаїн, усе по чотириста.
— Мало, — сказав Олег. — Посилай бігом санітарку до чергового кіоску, нехай бере чотири фурациліну, перекис і два новокаїну. Під мою відповідальність. Завтра розрахуємося. І відразу мийся.
Він підвівся виходити:
— Машо, що ти йому капала?
— Банку Рінгера. Це вже друга — фізрозчин.
— Реополіглюкін став. На, — він простяг їй ключа, — в Медвідя в кабінеті на загашнику. Там дві банки стоять — бери обидві. Третій хворий де?
— У другій палаті, — сказала сестра, виходячи.
Заклавши руки до кишень халата, Олег посунув у другу.
Дебелий чолов'яга лежав на койці головою до лікаря. Одна нога хворого була вкрита ковдрою, друга лежала розкритою. На голові він тримав холодну грілку.
— Добрий вечір, — автоматично промовив Олег, присуваючи стільчик і сідаючи біля його ліжка. — Що вас тур...
Слово застрягло у нього в горлі. Це був Володя Якимець.
Це дійсно був він. Роззявивши рота від несподіванки, Олег упізнавав у пацієнті того, кому був зобов'язаний усією Тачанівською епопеєю.
— Володю?!
— М-м-м... — тільки й простогнав той, виглядаючи з-під грілки.
— А що ти тут робиш?! Ти ж в Австрії! Ми ж із тобою кілька днів тому говорили? Ти ж казав, що їдеш!
— Так уже вийшло... — пробурмотів той. — У мене з ногою щось...
— Що саме? Розповідай, тільки швидко. Там із твоїми друзями справи погані.
— Коли ми перекинулися, — почав Якимець, — я відчув удар от сюди, в стегно, та в голову. Якийсь момент погано пам'ятаю. Потім сам виліз. Ігор зразу відрубався. А Толян був у свідомості, але сам не міг іти. Я поки зупинив якогось мужика на санях...
— Чекай, то ти ставав на ногу? — не зрозумів Олег.
— Навіть ішов спочатку. Але якось погано її відчував. Там наче щось зайве. А зараз починає сильно боліти, і не там, де вдарився, а внизу. Пальці пече сильно...
Олег помацав долонею його ногу на всіх рівнях, потім почав шукати пульс на стопі.
— А ти можеш нею рухати?
Якимець із зусиллям пересунув ногу на койці.
— Стопу відчуваю погано, і болить сильніше...
До палати увійшла Марійка, простягаючи знімок у рамці: