— Щойно принесли.
Олег глянув його «на лампочку» і, поклавши на стільчик, знову взявся до ноги.
— Що там? — тривожно запитав Якимець.
— Схоже, розрив стегнової артерії.
— То перелому немає? — зрадів той.
— Це гірше, ніж перелом.
— Як це?
— Розрив кровоносної судини, яка живить усю ногу. Спробуй сам рукою — вона холодніша, ніж здорова.
— І що?
Олег мовчки тер підборіддя.
— І що?! — мало не заволав Якимець. — Ти ж не хочеш сказати... О, Господи... Ні!
— Чого ти вищиш? — зі злістю у голосі запитав Олег. — Поки що питання про ампутацію не ставиться.
— То роби щось! — продовжував галасувати той.
— Що — роби? Я навіть поки не знаю напевне, що з нею. Те, що я сказав, — припущення. У будь-якому разі йдеться про якесь гостре порушення артеріального кровотоку в нозі. Тут потрібен судинний хірург.
— То викликай!
— Звідки? Усі дороги заметені. Ми вже нейрохірурга викликали — марно. Ніхто не приїде, принаймні до ранку. А ти припини істерику. Поки що будемо спостерігати. Я гадаю, розрив не повний. Пульсу не чути, але нога не зовсім холодна, отже, якесь живлення все-таки отримує. Можливо, в перспективі артерію доведеться відновлювати. Буде видно...
Олег дивився на Якимця невидющими очима і верз, сам не розуміючи, що. Думки плуталися. Усе, що завгодно, він міг уявити собі, збираючись до Тачанова з дурної забаганки того, хто зараз лежав на койці. Що він псих. Що вигадав байку про сон, переслідуючи якусь іншу мету. Навіть про містичний зв'язок подій у Тачанові з Якимцевими сновидіннями іноді закрадалася думка. Не уявлялося лише одне — що сам він за кілька місяців власноруч відтинатиме ногу Якимцеві у Тачанівській лікарні. Оце вже не приходило навіть у найхворобливіших мареннях.
Лікар дивився на бліду і холодну ногу, реально розуміючи, що невдовзі це станеться. Зараз ще існував примарний шанс врятувати її. Навіть без спеціального обладнання. Навіть не маючи досвіду таких операцій. Якийсь шанс залишався. За кілька годин його вже не буде. А в реанімації лежали двоє травмованих, життя яких висіло на волосинці. Вони й заберуть цих кілька годин.
Очевидно, це була доля.
До палати увійшли Голоюх із Беженаром. Обидва були стурбованими.
— Хворих дивилися? — запитав Олег.
— Закон підлості, — сказав Голоюх.
— Ну, чому? — цілком серйозно заперечив Беженар. — Можна сприймати, як передноворічні подарунки...
— Ти уявляєш, що було б, якби і ти поїхав? — не вгавав Тарас. — Я би тут загнувся...
— Але ж не поїхав... — сказав Олег.
До палати увірвався Щур:
— У мене готовність номер один. Наталя вже в операційній. Беремо хворого.
— Хворих, — виправив Олег. — Ідемо в ординаторську говорити.
— Олег! — підхопився на ліжку Якимець. — Ти куди? Зачекай!
Колеги здивовано вирячилися на хворого.
— Заспокойся, — попросив його Олег. — Зараз тобі поставлять крапельницю. Поки що більше нічого робити не потрібно. Твої друзі у важкому стані, йдемо їх оперувати.
— Олег!!! — той мало не скочив за ними. — Мені потрібно поговорити з тобою.
— Ніколи говорити. Після операції.
— Ні, зараз! Олег, я тебе прошу! Зайди до мене, конфіденційно. Два слова! Ну, будь ласка!
— Добре, — промовив той.
— Він що, знає тебе? — здивувався Голоюх.
— Трохи знайомі, — відповів Олег, пропускаючи всіх до ординаторської.
— То я не зрозумів, — відразу почав Щур, — кого ми оперуємо?
Він щось запідозрив і тепер мав без перебільшення прибитий
вигляд.
— Оперуємо череп і живіт одночасно, — відповів Олег.
— Хе! — Щур навіть посміхнувся. — А ти що, здатний дві операції одночасно?
— Здатний, чи ні, а доведеться.
— Молодець, — похвалив Щур. — А от я два наркози нараз не вмію, ти вже вибач.
— Колеги, жарти в сторону, — сказав Олег. — Оперувати потрібно обох. Жоден з них, наскільки я розумію, без операції дві години не протягне. Так що вибирати не доводиться. Інтубуй обох по черзі, а далі один наркоз нехай Наталя веде. А ти виклич собі другу анестезистку. Ну що, мені тебе вчити? Санавіації не буде, всі знають?
Голоюх із Беженаром лише кивнули.
— Нас троє, — продовжував Олег. — На дві бригади ніяк не розділимося — операції серйозні. Тому пропоную так: ви, Валентине Івановичу, викличте собі Ліду і оперуйте з нею в ургентній операційній гематому. Вона... — Олег на мить завагався. — Тут?
— У мене, — спокійно відповів Беженар.
— Прекрасно. Ви, звичайно, бували на таких операціях?
— Сам не робив, брехати не буду, — сказав Беженар. — Але з нейрохірургами періодично «мився», якщо таке траплялося.