ГАЗик, зупиняючись, проїхав юзом, але вилізти Полиняк так і не встиг. Повз них на повній швидкості, здіймаючи снігову пилюку, пронісся здоровезний чорний джип.
— От, сучара! — вихопилося відразу в двох.
— Де такого доженеш цією колимагою...
Мовчки сплюнувши у сніг, Полиняк заліз у машину.
— Поїхали! — невдоволено наказав він.
ГАЗик, наче без особливого натхнення, рушив далі.
— Оце я розумію — машина... — продовжував гугнявити собі під ніс шофер. — Куди проти такого танка? У нього движок, як чотири наших. А колеса... Нам би таку... Ох, я б круто їхав!
— А ти чотири дірки в рулі просверли і давай отак, — Полиняк показав пальцями дві «кози», — також буде круто.
Усі троє засміялися.
— Ти не поспішай, потихеньку... — говорив Беженар, — відкладаючи промоклий тампон. — Ось так, притримуй мені, й усе. Давай, Віро, фурацилін. Миємо.
— Це що? Оце все — згустки? — допитувалася Ліда.
— Аякже, — пояснював лікар, вимиваючи їх з тканини мозку струменем розчину. — Вони й тиснуть на мозкову речовину. Череп же не гумовий, не розтягується. Он яка порожнина утворилася...
— Бачу.
— Валентине Івановичу, відкривати ще фурацилін? — запитала Віра.
— Та ні, напевно, вистачить. Давай серветки з перекисом. Ох, зашипить зараз... Ну ось, Лідочко, а ти переживала...
У плановій операційній ситуація була більш напруженою.
— От, зараза... А я думаю — звідки воно ще кровить? — дивувався Олег. — А тут ще й селезінка полетіла...
— А може, стара кров підтікає? — висловив надію Голоюх.
— Та яка там стара? Дивись!
— І не дістанешся туди відразу... — бурмотів Тарас, намагаючись допомогти оперуючому здійснити доступ до селезінки.
— Ось так, добре...
— А печінку що, кидаємо? — запитав Голоюх.
— З неї вже не кровить. Заберемо селезінку, тоді її дошиємо. Наталю! Хворий встає! Додавай чогось, бо нам так незручно.
Наталя притьмом побігла до ургентної і повернулася зі своїм лікарем. Хворий на той час почав помітно рухати кистю однієї руки і ногою, фіксованою до столу. На жаргоні хірургів це називалося саме так, хоча до вставання насправді було далеко.
— Тіопентал вводь, десять, — сказав Щур, визначаючи пульс на ліктьовому згині руки хворого. — Що у вас там?
— Селезінку забираємо...— прокректав Олег, накладаючи затискачі глибоко в животі так, що назовні стирчали лише браний. — Який тиск?
— Сто на п'ятдесят.
— Можна миритися, — прокоментував Голоюх.
А тим часом Якимець сидів у своїй палаті на ліжку, тримаючись обома руками за ногу. Обличчя його було червоним та збудженим.
— Ну що, ти мені допоможеш? — запитував він у Савчука. — Там зараз... Ну, ти ж зрозумів — завтра буде пізно. На!
Він зробив спробу дістатися до вішака, що стояв у куті палати, але нічого не вийшло. Обличчя хворого при цьому скривилося, і він застогнав.
— Та дай же мені куртку! — сказав Якимець.
Вираз обличчя Петра Петровича важко було оцінити. Там проглядали і якась недовіра, і переляк, і водночас спрага дії та неабиякий азарт. Його наче поступово захоплювала якась авантюрна ідея.
— А навіщо? — допитувався він. — Навіщо це? І звідки воно тут взялося?
— Ніколи теревені розводити, — відрубав Якимець, запихаючи руку до кишені куртки. — На ось...
Він вигріб доларові папірці й тицьнув Савчукові:
— На, це все, що є в кишені. Немає більше! Решта у машині, в бардачку. Та чорт із ним! Усе, це задаток. Щойно по мене приїдуть — зразу ж віддаю тобі триста баксів. Слово честі! Все. Ну, давай, доктор! Ну, чого ж ти стоїш?
Савчук очманіло розглядав зіжмакані папірці, потім повільно запхав їх до кишені.
— А точно не надуриш? — запитав він. — Точно віддаси?
— Та точно! Куди ж я подінуся? Ну, пішов, давай...
— А як же я... — знову почав Петро Петрович, зробивши кілька кроків до дверей і знову зупиняючись.
— Та яка, на хер, різниця — як? — мало не заволав Якимець. — Будь-як! Молотка візьми!
— А де ж я візьму зараз молотка?
— Як де? Ти ж трахматолог! Ви кістки чим ламаєте? Давай, дуй, дорогий...
І Савчук нерішуче зачинив двері палати з того боку. Він ішов, поступово прискорюючи крок, але покинути відділення йому не дали — зупинила Оксана.
— Лікарю, це з міліції телефонують. Хочуть когось із лікарів.
Думаючи про своє, Петро Петрович якось цікаво, зиґзаґами
підійшов до столу і взяв трубку.
У «діжурці» вирувало життя. Капітан, накинувши формову зимову куртку поверх кітеля, сидів за столом, притискаючи до вуха слухавку.