— Отак добре. Далі — шити і шити. У тому ж дусі.
Щур, ані слова не промовляючи, міряв тиск хворому. Результат виміру йому не сподобався. Обличчя анестезіолога стало ще більш стурбованим:
— Наталю, підключайся до другої вени. «Метелика» маєш ще одного?
— Є, зараз.
— Давай, швидше, бо мені потрібно назад, в ургентну.
— Який тиск? — запитав Олег.
— Вісімдесят на сорок. Що робите?
— Печінку шиємо, масивне пошкодження.
— Кров ще є в животі? — запитав Щур.
— Практично немає, усе відсмоктали.
— Тоді крововтрата, вважай, два літри. Он — банка під відсмоктувачем скоро повнісінька буде.
— Уже не буде, — завірив Олег. — Кровотечу зупинено.
— Я пішов, — сказав Щур. — Наталю, пильнуй хворого. Коли що — кричи.
І він вискочив до ургентної.
Гудячи мотором і перемелюючи снігову кашу, що вкривала дорогу, всіма чотирма колесами, ГАЗик райвідділу міліції просувався трасою від Тачанова до периферії. У скло ліпило так, що двірники насилу встигали змітати.
— Оце валить… — здивувався сержант, що сидів позаду. — Не памʼятаю вже, коли востаннє зима так різко бралася.
— Нормально… — зауважив Полиняк, старший лейтенант районного ДАІ, який зараз виконував обовʼязки начальника, — якраз приїдемо — все засипле. Чорти би забрали таку погоду — і місця не знайдемо.
— Зі «швидкої» казали — там мужик якийсь на санях чекатиме, — сказав другий сержант, що вів ГАЗик.
— Як же, чекатиме… — буркнув Полиняк, — робити йому нічого. Напевно, вже дома, сто грам прийняв і телевізор дивиться.
— Я б і сам не відмовився, — позаздрив водій.
— Тобі не можна, — відрубав даішник, — заберу права — і з кінцями.
— Годі вам, Григоровичу! — обурився той. — А хто ж вас тоді возитиме?
— Сам поїду.
— То ви також після ста грам будете.
— А в мене немає кому прав забирати! Начальник на лікарняному! Га-га-га! — засміявся він. — Отак-то, хлопці. Але ж сліпить, паскуда!
Назустріч ішла машина з увімкненим потужним дальнім світлом. Її водій, схоже, і не збирався переключатися на ближнє.
— От, гадюка! — вилаявся сержант.
— Ану гальмуй! — закомандував Полиняк. — Гальмуй! Зараз я йому присвічу!
ГАЗик, зупиняючись, проїхав юзом, але вилізти Полиняк так і не встиг. Повз них на повній швидкості, здіймаючи снігову пилюку, пронісся здоровезний чорний джип.
— От, сучара! — вихопилося відразу в двох.
— Де такого доженеш цією колимагою…
Мовчки сплюнувши у сніг, Полиняк заліз у машину.
— Поїхали! — невдоволено наказав він.
ГАЗик, наче без особливого натхнення, рушив далі.
— Оце я розумію — машина… — продовжував гугнявити собі під ніс шофер. — Куди проти такого танка? У нього движок, як чотири наших. А колеса… Нам би таку… Ох, я б круто їхав!
— А ти чотири дірки в рулі просверли і давай отак, — Полиняк показав пальцями дві «кози», — також буде круто.
Усі троє засміялися.
— Ти не поспішай, потихеньку… — говорив Беженар, — відкладаючи промоклий тампон. — Ось так, притримуй мені, й усе. Давай, Віро, фурацилін. Миємо.
— Це що? Оце все — згустки? — допитувалася Ліда.
— Аякже, — пояснював лікар, вимиваючи їх з тканини мозку струменем розчину. — Вони й тиснуть на мозкову речовину. Череп же не гумовий, не розтягується. Он яка порожнина утворилася…
— Бачу.
— Валентине Івановичу, відкривати ще фурацилін? — запитала Віра.
— Та ні, напевно, вистачить. Давай серветки з перекисом. Ох, зашипить зараз… Ну ось, Лідочко, а ти переживала…
У плановій операційній ситуація була більш напруженою.
— От, зараза… А я думаю — звідки воно ще кровить? — дивувався Олег. — А тут ще й селезінка полетіла…
— А може, стара кров підтікає? — висловив надію Голоюх.
— Та яка там стара? Дивись!
— І не дістанешся туди відразу… — бурмотів Тарас, намагаючись допомогти оперуючому здійснити доступ до селезінки.
— Ось так, добре…
— А печінку що, кидаємо? — запитав Голоюх.
— З неї вже не кровить. Заберемо селезінку, тоді її дошиємо. Наталю! Хворий встає! Додавай чогось, бо нам так незручно.
Наталя притьмом побігла до ургентної і повернулася зі своїм лікарем. Хворий на той час почав помітно рухати кистю однієї руки і ногою, фіксованою до столу. На жаргоні хірургів це називалося саме так, хоча до вставання насправді було далеко.
— Тіопентал вводь, десять, — сказав Щур, визначаючи пульс на ліктьовому згині руки хворого. — Що у вас там?