— Еге... — невдоволено бурмотів він, — так це третій, той, що у свідомості? Так? Уже беруть в операційну? Отже, ми не встигнемо з ним поговорити? Ну, гаразд, завтра. А він не казав про обставини аварії? З ким зіткнулися і так далі... Не пам'ятає? А... Струс мозку... Зараз, хоч діагноз запишу...
Він взяв ручку, що лежала на журналі з кросвордами, і почав писати на аркуші паперу.
— Гаразд. Ми під'їдемо. А з ким я говорив? Савчук? Дякую. Капітан Панчишин. Усього найкращого.
Міліціонер поклав трубку. Збоку на столі буркотів щось транзистор, на нього зараз ніхто не звертав уваги. Двері райвідділу міліції були зачинені, а на клямку з внутрішнього боку накинули колодку. Сержант із кобурою на поясі увійшов до «діжурки» і поставив на стіл дві чашки паруючого чаю.
— Візьміть, Петровичу, приєднуйтеся. Бо так і задубіти тут можна.
— Дякую, — сказав той, здригаючись. — А чогось міцнішого немає?
— Немає, — відповів сержант. — Полиняк із тої аварії вертатиметься, казав, що прихопить.
— А що там — далі мете?
— Ага, повний завал...
— Дідька лисого вони там викопають, — зауважив капітан. — Півтори години від моменту аварії. Туди тепер хіба що з лопатами їхати. Ну, нічого. Нехай Полиняк прогуляється — йому не зашкодить. А повернеться — поїдемо провідати постраж— далих.
— З тим самим результатом, — додав сержант.
У плановій операційній із піднятими поперед себе руками вже без рукавиць з'явився Беженар, за ним ішла Ліда. Олег продовжував стояти біля столу на місці оперуючого, перекособоче— ний, зануривши одну руку в живіт. Голоюх давно випростався і тепер відпочивав, склавши руки на операційне поле.
— Ну, де ж вона... Все. Є! — Олег нарешті витяг із черевної порожнини останню серветку і кинув у миску. — Заїхала в малий таз, а я шукаю — на очі не бачу... Ну, що там? Скінчили?
— Усе гаразд, Олег Вікторович, — підкреслено серйозно промовив Беженар.
— Я і забув про вас, — виправдовувався Олег. — Казав, що підійду, а сам забув. Проте нам тут також весело було...
— Нічого, ми впоралися. Так, Лідочко?
Практикантка лише посміхнулася під маскою і кивнула.
— І що там, була гематома?
— Була. Кубиків із п'ятдесят крові, згустки. Усе вимили. Вже везуть до реанімації. Нам як — розмиватися, чи допомагати вам?
— Та ми наче також закінчуємо, — почав був Голоюх.
— Чекай-чекай! — зупинив його Олег. — Люся, збігай-но до другої палати і поклич сюди Петра Петровича. Як та нога, цікаво...
— А у вас що? — у свою чергу поцікавився Беженар.
— Давай ще раз фурацилін — мити живіт, і відсмоктувач вмикай, — скомандував Олег медсестрі й повернувся до колеги: — У нас розриви печінки, масивні, плюс селезінка. Ну, і ще брижа у кількох місцях. Кишки цілі. Зараз дренуємо і зашиваємося. Гемодинаміка стабілізувалася.
В операційній з'явився Щур.
— Так, доїхали до реанімації благополучно. Один є. Довго ви ще? Слухай, а медсестра ваша чергова кругом Савчука шукає. Нема його ніде.
— Як це — немає? — обурився Олег. — Я ж казав йому в палаті сидіти і дивитися за ногою.
— Немає... — розвів руками Щур.
— Чорти би його забрали, — вилаявся Олег. — Ну, це завал! Не Савчук, а біда ходяча. А Якимець що каже?
— Каже — нога сильніше болить. І пальців не чує.
— Твою ж мать... Цього нам тільки бракувало. Валентине Івановичу, ставайте до Голоюха. Тарасе, ти давай дренуй і зашивай. Я пішов дивитися Якимця.
Стягаючи рукавиці, Олег рушив до виходу, а Голоюх, обійшовши стіл, став на місце оперуючого.
— Давай, Віруню, — змучено промовив Беженар, підставляючи руку операційній сестрі, щоб «вскочити» у нову рукавицю. — Підходь, Лідо, втрьох веселіше буде.
Не приховуючи невдоволення, Олег увійшов до палати. Якимець лежав із заплющеними очима та страдницьким виразом на обличчі. Слідом у дверях з'явилася і чергова сестра.
— Марійцю, де Савчук?!
— Не знаю... — розгублено відповіла вона. — Кудись подівся...
— Як це — подівся? Я ж казав йому сидіти тут і слідкувати!
Олег торкнувся до ноги, і обличчя його ще більше спохмурніло. Якимець помітив це.
— Що — гаплик? Ну, кажи! Чого ти замовк?
— Що тобі сказати? — інтонації Олега знову стали спокійними та стриманими. — Ішемія зростає.
— Що це таке? — заволав той. — Нормальною мовою говори!
— Це означає, — не змінюючи голосу, продовжував Олег, — що нозі твоїй не вистачає крові, яка має надходити по судині для нормальної життєдіяльності тканин.
— І що?!
— Потрібно оперуватися. Вже.
Якимець затулив руками обличчя і лежав так кілька секунд.