— Та ми наче також закінчуємо, — почав був Голоюх.
— Чекай-чекай! — зупинив його Олег. — Люся, збігай-но до другої палати і поклич сюди Петра Петровича. Як та нога, цікаво…
— А у вас що? — у свою чергу поцікавився Беженар.
— Давай ще раз фурацилін — мити живіт, і відсмоктувач вмикай, — скомандував Олег медсестрі й повернувся до колеги: — У нас розриви печінки, масивні, плюс селезінка. Ну, і ще брижа у кількох місцях. Кишки цілі. Зараз дренуємо і зашиваємося. Гемодинаміка стабілізувалася.
В операційній зʼявився Щур.
— Так, доїхали до реанімації благополучно. Один є. Довго ви ще? Слухай, а медсестра ваша чергова кругом Савчука шукає. Нема його ніде.
— Як це — немає? — обурився Олег. — Я ж казав йому в палаті сидіти і дивитися за ногою.
— Немає… — розвів руками Щур.
— Чорти би його забрали, — вилаявся Олег. — Ну, це завал! Не Савчук, а біда ходяча. А Якимець що каже?
— Каже — нога сильніше болить. І пальців не чує.
— Твою ж мать… Цього нам тільки бракувало. Валентине Івановичу, ставайте до Голоюха. Тарасе, ти давай дренуй і зашивай. Я пішов дивитися Якимця.
Стягаючи рукавиці, Олег рушив до виходу, а Голоюх, обійшовши стіл, став на місце оперуючого.
— Давай, Віруню, — змучено промовив Беженар, підставляючи руку операційній сестрі, щоб «вскочити» у нову рукавицю. — Підходь, Лідо, втрьох веселіше буде.
Не приховуючи невдоволення, Олег увійшов до палати. Якимець лежав із заплющеними очима та страдницьким виразом на обличчі. Слідом у дверях зʼявилася і чергова сестра.
— Марійцю, де Савчук?!
— Не знаю… — розгублено відповіла вона. — Кудись подівся…
— Як це — подівся? Я ж казав йому сидіти тут і слідкувати!
Олег торкнувся до ноги, і обличчя його ще більше спохмурніло. Якимець помітив це.
— Що — гаплик? Ну, кажи! Чого ти замовк?
— Що тобі сказати? — інтонації Олега знову стали спокійними та стриманими. — Ішемія зростає.
— Що це таке? — заволав той. — Нормальною мовою говори!
— Це означає, — не змінюючи голосу, продовжував Олег, — що нозі твоїй не вистачає крові, яка має надходити по судині для нормальної життєдіяльності тканин.
— І що?!
— Потрібно оперуватися. Вже.
Якимець затулив руками обличчя і лежав так кілька секунд.
— Якби я міг собі уявити… коли вигадував цю ідіотську історію… Зараз у цьому довбаному, смердючому Тачанові мені дійсно відріжуть ногу! І я вже точно не зможу нікуди втекти!
— Володю… — перебив Олег.
— Більше того, — майже кричав Якимець, відриваючи руки від обличчя і кидаючи їх повздовж тіла, — це зробиш ти!
— Не психуй! — гаркнув на нього Олег. — Замовкни і не психуй.
Хірург зняв ковпака і скуйовдив волосся на голові, а потім присів на койку біля хворого.
— Гадаю, ногу твою можна врятувати. У будь-якому разі, ми спробуємо. Але гарантувати на сто відсотків, сам розумієш, важко. Операція складна, специфічна. В загальнохірургічних відділеннях не практикується. Вимагає спеціальних навичок та матеріалів. Кажу тобі все, як є. Але чекати більше не можна. Нога практично холодна. Якщо не вдасться відновити кровообіг… сам розумієш. У тебе є шанси прокинутися без ноги. Хоча, я сподіваюся на краще. І ти сподівайся.
— Ти навмисно так, — приречено промовив Якимець. — Вішаєш мені лапшу про якусь операцію, щоб мізки запарити. А як дадуть наркоз — відріжеш ногу, і все. Вона однаково неперспективна, а так легше.
— Володю, — змучено промовив Олег, із хрускотом розправляючи спину, — у тебе хвора уява. Я про це казав ще у Харкові. Повір мені, жоден лікар не відмовиться від шансу врятувати хворого, навіть якщо шанс доволі примарний.
— А він дійсно такий примарний? — тихо запитав Якимець.
— Ні, — відповів Олег. — Реальний. І ми постараємося. Зараз їдемо до операційної. Тримайся.
Він жартома тицьнув приятеля кулаком у плече, усвідомлюючи, що піднести його дух у цій ситуації навряд чи вдасться. Коли лікар вийшов, Якимець сів на койці та якийсь час дивився на власну ногу. Потім торкнувся її, відкинувся на подушку і знову закрив обличчя руками.
Нічні вулички Тачанова продовжувало замітати снігом. Найбільшими з них ще вдень пройшовся старий занедбаний бульдозер комунгоспу. Проте до ранку від його роботи не залишиться й сліду. Однією з таких вуличок пробирався, гребучи всіма чотирма колесами, великий чорний джип. Масивна, добре пристосована для цього машина не відчувала особливих труднощів. Тачанів давно спав, і по напівзаметених вуличках не було видно нікого. Та навіть якби хто й побачив зараз тут таке авто, в темряві, ще й здаля це не викликало б особливого здивування, тому що всі в районі знали джип старого Ганса.