— Завтра судинний цю ногу вже не врятує, — промовив Олег. — Завтра вже буде пізно.
— Згоден, — кивнув головою Беженар. — Нозі ми підписуємо вирок. Проте збільшуємо шанси самого хворого — і притому істотно. А зараз, якщо вліземо, сильно ризикуємо.
Тиша запанувала лише на кілька секунд.
— Гаразд, — промовив Олег. — Оперувати будемо. Це однозначно. І у мене є ідея. Операцію почнемо з лапаротомії.
— Навіть так? — здивувався Тарас.
— Зайдемо у живіт, — продовжував Женатий, — вийдемо там на здухвинну артерію, і один із нас до кінця операції лишиться там. Якщо почне кровити на нозі — просто перетисне артерію пальцем — і все. Це буде наша страховка, щоб не втратити хворого. Гадаю, зайва дірка у животі — це в даному випадку дрібниці. А ми троє оперуємо на нозі. Спробуємо. Не вдасться — то ампутуємо. Все-таки шанс ногу врятувати, ще не пізно.
— Оригінальна ідея… — пробурмотів Беженар. — І теоретично підлягає виконанню…
— Ти у животі лишишся, — Олег подивився на Голоюха. — А ми з Валентином Івановичем на нозі попрацюємо, він регулярно у гематомах оперує. Ліда гачки потримає.
— На який час розраховувати? — обізвався нарешті Щур, який слухав усе це мовчки.
— Спитай щось легше, — відповів Олег.
— І так завжди… — простогнав той. — Давай, Наталю, ардуан. Уперед, обробляйтеся.
Чорний джип заїхав на територію лікарні і зробив поворот на девʼяносто градусів біля хірургічного корпусу, де ще кілька годин тому висаджував Ліду та Савчука «подарунок президента». А потім масивний автомобіль поповз по неторканому сніговому покриву, що сягав вище його бампера. Навіть такій пристосованій машині було важко. Соваючись задом із боку на бік, джип завернув за кут ЛОР-корпусу в напрямку моргу і зник у темряві.
Напруга в операційній зростала. Усе робилося практично мовчки. Голоюх стояв трохи зігнутий та боком, оскільки відсунувся від столу, наскільки міг, щоб не заважати іншим оперуючим. Одна рука його була запхана глибоко у живіт хворого через рану, обкладену стерильною білизною. Пальці торкалися навпомацки судини завтовшки як його власний палець, відчуваючи її тугі ритмічні напружені поштовхи, щоб у будь-який момент натиснути на неї.
— У тебе все гаразд? — Олег повернув голову до Щура.
— Повний порядок.
— Який тиск?
— Сто тридцять на вісімдесят.
— Зараз фугоне…
— Олег Вікторович, за фасцію потрібно зайти, — промовив Беженар. — Ось фасція. Може, під нею?
— Господи, як розігнало… — бурмотів Олег.
— Я попереджав…
— Ножиці! — Олег простяг руку операційній сестрі. — Тарасику, ти тримаєш?
— Палець на артерії, — відповів той.
Дзенькали інструменти. На якийсь час запанувала мовчанка.
— Стоп, — несподівано промовив Олег. — Ось же вона. Все, як належить, зі стегнового каналу. Ось вена поруч. Ми на ній уже пʼять хвилин сидимо.
— Дійсно, — погодився Беженар. — От тільки пульсу не чути. Чому вона не пульсує?
— Чорт зна що… — погодився Олег. — Нічого не розумію. Якби розрив судини був нижче, то тут вона мала би пульсувати.
— Може, вище? — озвався Голоюх.
— Де — вище? — не зрозумів Олег. — Я зараз із тобою за палець поздоровкаюся, за той, яким ти тримаєш. Е-е, друже! А ти, часом, не перетис її?
— Ні, тільки торкаюся.
— І що?
— Бухає, як ненормальна.
— А за кілька сантиметрів вже не бухає… — констатував Олег. — І розриву не видно. Що за чортівня? Тромб?
— Напевно, тромб, — погодився Беженар. — Я мав із таким справу. Буває, при травмах рветься лише внутрішня оболонка артерії, і тоді на цьому місці починає утворюватися згусток. У мене раз таке було при вивиху плеча. Кликав судинного хірурга і видаляли з ним тромб із плечової артерії. Довжелезний, наче хробак, а завтовшки як ціла судина.
— А гематома в нашому випадку, — закінчив його думку Олег, — виходить, сама по собі — від розриву якоїсь дрібної артеріальної гілки.
— Очевидно, так, — кивнув Беженар. — Удар саме сюди й прийшовся.
— Як він нас намахав! — обурився Олег.
— Просто кинув… бізнесмен цей… — уточнив Тарас.
— Отже, що ми робимо? Я не розумію! — знову взявся до хірургів Щур, вловивши зміну атмосфери. — Хворий, між іншим, під наркозом, може, ви забули?