Пакетик із шовним матеріалом розкрили, і Надя простягла лікарю голкотримач, на кінці якого була затиснута ледве помітна тоненька голочка, від якої тяглася ще більш делікатна нитка.
— Ти хоч кабінет шефа зачинити не забула? — запитав Тарас, звертаючись до Віри, яка принесла все це.
— Не хвилюйтеся, — відповіла вона. — Зараз піду зачиню. Хто туди серед ночі полізе?
Міліцейський ГАЗик зупинився біля хірургічного корпусу, і всі троє вийшли. Сніжило тепер набагато менше, та й вітер заспокоївся.
— Ну що, ходімо? — невдоволено промовив Панчишин, піднімаючи цигейковий комір.
— Глянь, а ось круто хтось їхав, — звернув увагу Полиняк. — Просто по снігу. Диви, вище бампера. Сила!
— А в них уже пару місяців новий УАЗ, називається — «подарунок президента»…
— Та ні… — пробурмотів даїшник, прямуючи до глибоких колій. — Диви, шини широчезні. Таких президент не дарує… Щоби я здох, коли то УАЗ. Ану, посвіти…
Підійшов сержант із ліхтарем.
— Не вантажівка — точно, — промовив Полиняк. — Шини одинарні. Так, ніби джип якийсь.
— Німець, напевно, — припустив сержант. — Він тут постійно товчеться.
— А чому вночі?
— Привіз когось. Хворого…
— А чому туди? Що — одразу до моргу?
— Григоровичу! — несподівано вигукнув сержант. — А нас по дорозі чорний джип засліпив, памʼятаєте? Ну той, наче танк.
— Ану, ходімо, глянемо, — сказав капітан. — Слід один, чіткий. Назад він не виїжджав, там повинен стояти. Ваню, ти в машині чергуй, про всяк випадок. Якби щось — перекриєш виїзд.
І, залишивши сержанта у кабіні ГАЗика, вони рушили колією.
— Чекай, — несподівано спохопився Полиняк. — Я взагалі без нічого. Ваню, дай ствола, ти й так у машині сидітимеш.
— Глядіть, не загубіть, Григоровичу, — бурмотів той, витягаючи з кобури пістолет Макарова. — Снігу в пояс, не знайдемо.
— Не сци, — відповів Полиняк, — я тобі свого подарую.
Чоловік, який сидів у джипі, спочатку нерішуче, а потім доволі хутко витяг із кишені мобільник і набрав номер.
— Жане, — сказав він, — тут менти підгребли, на ГАЗику. Повилазили й стоять.
— Де стоять? — запитали з трубки.
— Там, біля корпусу. Стоять і базарять.
— Сиди спокійно, — відповіли йому, — тебе не побачать.
— Жане, а у вас що?
— Пусто, нічого.
— Як — пусто?
— Клянеться, сука, що пару днів тому все на місці було. Зараз я його…
— Сюди йдуть! — пошепки вереснув водій. — Жане, сюди поперли — всі троє! Падлою буду!
— Сиди, не смикайся! — просичав той. — Виходимо. Виїдемо за місто — я його, суку, сам кінчу…
Вони рухалися повільно по сліду широких коліс, запхавши руки до кишень. Попереду, кроків за сімдесят, розрізнявся низенький, але довгий корпус моргу. Ішли мовчки. Чорна тінь похмурої будівлі виростала перед ними.
— Стій. Ось він, — сказав Полиняк. — Гадом буду — під моргом став.
— Бачу, — відповів Панчишин. — Чого він приперся?
— Стій! — знову засичав даішник. — Це він! Той, що сліпив нас! Це не німець — у нього пошарпаний, а цей джип новий!
— От і штрафонеш його, — пробурмотів капітан.
— Та стій! — продовжував Полиняк. — Чого він тут? Може, трупа зробили?
— Еге… І одразу до моргу привезли…
Коли ж до машини залишилося кроків тридцять, почулися звуки чийогось борсання, приглушені голоси, стукнули двері будівлі, а потім і машини.
— Гей, стояти! Міліція! — вигукнув Панчишин.
Одночасно завівся мотор, і джип рвонув уперед. Але взяти з місця цю снігову перепону виявилося не під силу навіть йому. Мотор заревів знову, і джип смикнувся назад, власною колією. Двоє ментів лише встигли кинутися в різні боки просто у глибокий сніг. Але машина загальмувала і знову-таки рушила вперед, роблячи віраж і викидаючи з-під коліс хмари снігу. Панчишин вихопив пістолет і закричав, стріляючи у повітря. А джип пер, наче танк, за якихось тридцять кроків від них, повертаючи до виїзду з лікарняної території.
— По колесах бий! — кричав Полиняк, стріляючи з сержантського пістолета.
Несподівано задні дверцята машини відчинилися, і звідти вивалилося щось темне та велике. Насилу цілячись у темряві, міліція дружно лупила по машині. І цієї миті із джипа блиснуло і ляснув постріл, потім ще.
Обидва охоронці правопорядку впали у сніг і звідти продовжували стріляти по спалахах, що віддалялися з кожною секундою. А те, що випало з машини, зарухалося у снігу і несподівано стало на повний зріст.
— Не стріляйте! — волало воно, наближаючись, і знову падаючи у кучугури. — Хлопці, не стріляйте! Свій я… свій!