Беженар із Лідою накладали останні шви на рану на стегні хворого. Голоюх вже обрізав нитки на щойно зашитій рані живота, у якій більше години протримав власну руку. Олег поздирав із рук рукавиці й, обійшовши стіл, підняв простирадло, що закривало ступні хворого. Знявши з правої ноги Якимця бахилу, він торкнувся до його пальців, а потім і до ступні.
— Тепла… Ні, дійсно тепла!
— А що тут дивного? — незворушно промовив Беженар. — Чого б то їй тепер бути холодною?
— Давай свій фраксипарин із загашника, — сказав Олег, звертаючись до Щура.
— А хто віддаватиме? — продовжував той накручувати хірурга.
— Віддасть, не вимахуйся, — відповів Олег. — Він тобі десять фраксипаринів віддасть. Якщо ні — я сам поверну.
— Дивися мені… — на кінець операції Щур виглядав цілком задоволеним. — Іди, Наталю, принеси.
— Слухайте, а надворі якийсь салют! — несподівано сказала Віра, яка давно вже знову присіла до вікна.
— Дійсно, — погодився Беженар, глянувши у темряву, — до Нового року наче далекувато…
Тепер звуки пострілів чули вже всі.
— Та точно — стріляють чимось, — здивувалася Віра, — спалахи видно.
— Пацани дуріють, — припустила Надя. — Понапиваються і сходять з глузду. А зараз на базарі що завгодно можна купити — феєрверки всякі, ра…
— Ой! — Віра вилізла мало не на підвіконня. — Наша міліція кудись погнала! А ось іще машина! Туди, до виїзду!
Вона силкувалася зазирнути ще далі, та кут огляду з операційної не дозволяв цього.
Олег, залишивши у спокої ноги Якимця, і собі підійшов до вікна, вдивляючись у темряву. На стурбованому обличчі застиг вираз, наче він чогось не доробив. І це «щось», звісно, не стосувалося операції.
Чорний джип, розкидаючи снігову пилюку, на всіх парах пер до виїзду з території лікарні. Вишиваючи задом, ГАЗик ішов йому напереріз і, схоже, встигав. Вони зустрілися біля воріт. Масивна чорна машинерія штовхнула блискучим бампером схожого на козла ГАЗика, від чого той крутнувся і вилетів задом на снігову кучугуру, мало не перекинувшись, і застряг намертво. А джип, набираючи швидкість, пішов вуличками сплячого містечка.
Вони сиділи в ординаторській мовчки, змучено схиливши голови. Беженар глянув на годинника і похитав головою. Очі його були червоні, вирячені. Він зморщував лоба, похитуючи головою, наче щось згадуючи. Ліда сиділа збоку біля його ж столу, підперши руками голову і заплющивши очі. Голоюх підклав подушку собі під спину, відкинувся на тахті, тримаючи у руці скручений із паперу кульочок для попелу, і блаженно затягувався цигаркою. Олег, увійшовши до ординаторської, підійшов до крана і жадібно напився з кухля, потім сполоснув його та поставив на місце.
— Що там? — запитав Беженар.
— Із міліції дзвонили, питали про наших хворих.
— А ти не питав, що за перестрілка була?
— Питав. Сказали, що все гаразд і нічого страшного.
— А зі «швидкої» казали, що менти за кимось по території гнали, — промовив Голоюх. — Їм там було краще видно. Міліцію так засандалили, що ГАЗика свого ледве витягли. Треба думати, і стрілянина з цим була повʼязана. Ні, ну це абзац! Італія! Палермо! Як у кіно про комісара Катані! У вас у Харкові такого, напевно, й не буває.
— Іноді буває.
— А в нас уперше.
— Завтра все знатимемо, — припустив Беженар. — У нас це наступного дня проходить по «циганському радіо» в усіх подробицях.
— Ну, гаразд, — промовив Олег. — Якщо після цієї стрілянини досі нікого не привезли, то треба думати — ніхто ні в кого не влучив. Розлазимося, так? Я, чесно кажучи, ледве живий.
— Я також, — погодилася Ліда.
— А я нічого, — несподівано весело промовив Тарас. — Наче друге дихання зʼявилося. Я б навіть зараз який-небудь апендицит із задоволенням зробив…
— Сплюнь, Тарасику, — з докором пробурмотів Беженар, — бо дійсно накаркаєш.
— «Швидку» викликав? — запитав Олег.
— Так, — відповів той, — «подарунок» уже пʼять хвилин під корпусом стоїть. Чекали, поки ти з ментами наговоришся.
Олег, похитуючись, скинув халат і витяг із шафи куртку.
— А Савчук, гад, ушився, — сказав Тарас, підводячись із канапи. — Ні, ви уявляєте? Ну, такого він ще не чудив — за всі рамки виходить. Напевно, вже десятий сон бачить.
— Завтра розберемося, — похмуро промовив Олег.
— Сьогодні, — виправив колегу Беженар, розсмикуючи штори. — Сьогодні…
За вікном уже світало.
Розділ X
Ледве не забуксувавши в кучугурі, Ілля припаркував машину біля засніженого газона, зачинив дверцята і, запхавши руки глибоко у кишені, пішов до входу. За його спиною, періодично буксуючи, проповз лікарняний тракторець, що розгрібав сніг. Обличчя Медвідя виглядало невиспаним та похмурим. Під очима проступили «мішки» — наслідок перебутого весілля та важкої дороги додому. Завідуючий вийшов на третій поверх, механічно привітавшись при цьому з кількома медсестрами і покрокував коридором хірургії, намацуючи на ходу вʼязку ключів у кишені. Попереду був цілий робочий день після двох, проведених у святкових розвагах.