— І що — всі живі? — похмуро запитав Медвідь.
— Обража-аєш!
— Ну, а крім цього що?
— А, якісь крутелики чудили — до моргу доривалися. Наші менти при…
— Це я вже знаю, — перебив Ілля. — А ще що?
— Цього мало? — не зрозумів Тарас.
— Ну, це як сказати… — Ілля впритул глянув на нього.
— Чого ти так дивишся?
— Що з моїм кабінетом?
— А… що з ним?
— Там… Мʼяко кажучи, якийсь жах робиться.
— Н-не знаю… — Тарас розгублено згадував. — А взагалі-то серед ночі ми туди Віру посилали, за зондами гуманітарними… Може, шукала і порозкидала… Ти вже вибач, у нас тут таке робилося — не приведи Господи… Ти ж казав — брати, як треба… А що там?
— Він — зайнятий! — розлючено майже по складах промовив Медвідь.
— Ким зайнятий?
— Не ким, а чим!
— І чим?
— М… машинками. Нібито…
У Медвідя насилу повернувся язик, щоб вимовити це слово.
— Чим-чим?!
— Машинками, швейними. Поламаними. До стелі.
Промовивши це, Ілля навіть якось винувато глянув на колегу.
— Моʼ, в тебе «білка» починається? — спокійно запитав Тарас. — Ти на весіллі своєму скільки вдув?
— Зовсім не пив, — відповів Ілля. — Бачив — дорога яка?
— А треба було пити, — відрубав Голоюх. — Хто приймає регулярно, як зовсім не випити — «білочка» може початися. Памʼятаєш, як у Ревуцького в шістнадцятій? Тільки у нього були миші, а в тебе ці… ги… машинки.
Незважаючи на втому, Тарас розплився у душевній посмішці.
— Ходімо, — сказав Ілля. — Зараз у тебе почнеться.
Слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко Василь Васильович, прийшовши від начальника з докладу, сів у своєму кабінеті і декілька хвилин напружено думав. Упродовж цього часу до нього завітало кілька людей, але складалося враження, що все, сказане ними, він пропустив повз вуха. Нарешті слідчий зняв трубку, набрав номер і промовив:
— Черговий? Глушко… Давай сюди ще раз цього Бліща з КПЗ. Чекаю.
В ординаторській зʼявився Беженар. Він сопів, мовчки скидаючи дублянку, потім почав запихати її до шафи. Увійшов Олег.
— Ну як, Івановичу, виспалися?
— Та ну його… Як нога, Олеже, в цього крутого? Ти не дзвонив?
— Дзвонив, щойно прокинувся. Тепла.
— Ну, молодець. Мені сподобалося, чесно. Навіть незручно тепер, що відмовляв тебе.
— Усі молодці, — відповів Олег, запихаючи до шафи і свою шкірянку.
— Не маю нічого проти, — погодився Беженар, — хірургія — праця колективна. Але артерія у твоєму виконанні — це клас. Мені сподобалося. Ось, припустимо… Трепанація — це ж кожен змогти зобовʼязаний, живіт — цього я взагалі не переношу. А артерія… — він показав великого пальця, демонструючи цим жестом власне захоплення.
До ординаторської завалилися Медвідь із Голоюхом.
— Що там, Тарасику? — не повертаючись, промовив Беженар. — Треба думати, шеф видавав тобі комплект медалей на всіх?
Та двоє, що прибули, тільки мовчки дивилися на них.
— Не знаю… — нарешті витиснув із себе Голоюх. — Вони також увесь час біля мене були… В ургентній операційній… А я у плановій… А вони в ургентній… А потім усі разом.
Тарас подивився на шефа розгублено і розвів руками.
— А… що сталося? — вигляд у Беженара став ще більш серйозний.
— В Іллі Петровича кабінет розкурочили…
— Що — вкрали щось? — здивовано запитав Олег.
— Швидше навпаки…
— Як це?
— Завалили металобрухтом до стелі, — розгублено пояснив Голоюх. — Щось таке, наче… машинки…
— Як?! — не зрозумів Беженар. — Які ма…
— Досить! — обрубав Ілля. — Вони нічого не знають. Ти ж бачиш — вони ні хріна не врубаються! Я дізнаюся. Я дізнаюся, чиї це жарти, і тоді…
— Кабінет хламом завалений, — пояснював Тарас, поки Медвідь плювався на всі боки. — Якісь поламані швейні машинки… Абзац, я очі вивалив, як побачив… Майже до стелі…
— Коли… — задумливо промовив Беженар, наче сам факт наявності машинок у кабінеті завідуючого його не дивував. — Ми ж увечері дзвонили звідти до обласної… Не було нічого!
— А Віра вже на світанку бігала туди по зонда, — нагадав Олег. — Нічого не казала… Де би вона промовчала!
— Я зараз поставлю на вуха всю нічну зміну! — несподівано заволав Ілля. — Я зараз… Яка зараза могла це зробити?
— Ну… — філософськи протяг Беженар. — Якщо піти логічним шляхом…