Усі замовкли, приголомшені чи то осмисленням істин, викладених комерсантом, чи то його несподіваною красномовністю.
— А чому тоді свідоцтво про смерть ніде не фігурує? — запитав його Олег, який не збирався відхилятися від основного напрямку. — Я шукав. Ніхто в області не помирав від гангрени за цей період.
— Бліщ, коли Володька вже марити почав, завіз його до сусідньої області до якоїсь лікарні. Ну, це вже деталі.
— Нормально… — погодився Олег. — А я не міг зрозуміти — куди ж він подівся? І що, в усьому цьому завгосп тобі покаявся?
— Аякже… Сповідався, наче святому отцю перед смертю. Тож ми, братва, зараз у такому сидимо, що потрібно добре думати, як усе це розвʼязати. І найголовніше — нікому більше не бовкнути. Хоча, кажуть, те, що знають троє, — знатимуть усі, а нас тут… Машинки ці хтось бачив окрім тих, хто тут зібрався?
— Наче ні… — невпевнено промовив Олег.
— Ні, здається… — погодився й Медвідь.
— От і добре. Тоді нікому анічичирк. Мова йде вже не про те, як сплавити добро до Німеччини, а про те, як відсидітися і не постраждати. Це серйозні хлопці, між іншим.
— Які хлопці? — не зрозумів Ілля.
— А нас хто рубонув? Ми завгоспа загрузили і поїхали за місто, щоб полякати. Він дорогою й почав колотися. А потім… Не знаю точно, яким чином це сталося. Швидше за все, за ним хтось слідкував — тут, у Тачанові. А коли побачили, що ми нагрянули, передали по мобілці й нам виїхали назустріч. Я тільки так собі це уявляю. Джип здоровезний — як зрізав нас… Тільки й памʼятаю удар, біль… А тоді хтось Бліща вашого через заднє скло витягає. Думав — зараз буде мені контрольний постріл і крапка… — бізнесмен мимоволі проковтнув.
— Та як вони взагалі могли дізнатися, — не зрозумів Тарас, — що все це в Бліща заховано?
— Як-як… Там, у Німеччині, все схоплено. Наша братва працює. Вони ж не дурні — зрозуміли, що знову хтось шукатиме канал. А він якраз і приперся — зять його. Ідіот. Павло, так? Прямо в руки.
— Дійсно, — погодився Ілля, — казали — женився на доньці Бліща і одразу чкурнув до Німеччини. Його ж депортували перед цим. То він прізвище змінив — і назад.
— Ну ось, — підсумував Якимець. — Там він, вважайте, одразу розколовся, і вони — тут як тут.
— Абзац… — пробурмотів Ілля. — Усе, як у кіно. І… що з ним зараз?
— Із зятем? Швидше за все, пришили давно. А завгоспа мали би привезти сюди, щоб віддав «Зінгери», а там… Стоп, але ж машинок вони не знайшли! Отже, ти таки встиг усі повитягати? — Якимець здивовано вирячився на Петра Петровича.
— А то чому ж мій кабінет до стелі закладений… — невдоволено побуркотів Ілля.
Лише тепер усі зауважили, що із Савчуком робиться щось не те. Він дихав часто, явно набираючи люті, а потім промовив:
— Я-то витяг… А ти гусь, виявляється… Більше півлимона, кажеш… А мені сотню зелених? Та ти знаєш, скільки там кіло того заліза? Я дві години рвав пупа, наче юний спортсмен… Щоб усе це врятувати… А мені сотню?
— Тихо! — шикнув на нього Ілля. — Чого розкричався? Заспокойся!
— А якби на мене натрапили, — продовжував сичати Савчук, — що зі мною зробили би ваші мафіозі? А мені тільки сотню…
— Та буде тобі… — буркнув Якимець. — Це я так, на початок, для заохочення. Щоб зацікавити тебе. Однаково я більше при собі не мав…
— Отже, це дійсно Петро Петрович постарався… — тепер уже люті набирав Медвідь. — І що далі? Що тепер, я хотів би знати?
— Гадаю, вони якраз після того, як доктор усе виніс, потрапили до підвалу і побачили, що там порожньо, — міркував Якимець.
— А потім їх менти погнали, — підказав Голоюх.
— Які менти? — не зрозумів той.
— Наші, тачанівські, — пояснив Тарас. — Приїхали з приводу твоєї аварії та й поцікавилися, що за джип біля моргу стоїть. Навіть стрілянина була. А потім крутелики зірвалися і поїхали.