— Якимець Володимир Михайлович.
— Де проживаєте?
— Він це! Він, мафіоза!!! Рекетир! Я бачив — він за головного у них! — знову почав «оживати» в коридорі Бліщ.
— Двері зачиніть… — скривився Панчишин.
У палаті стало тихіше.
— То де ви проживаєте?
— Припустимо, у Харкові.
— А тут що робите?
— Лікуюся. Операцію переніс.
— Це я бачу, — спокійно погодився слідчий. — А як потрапили сюди?
— Ділова поїздка, — відповів той. — Постійно їжджу. По всій Україні і навіть за кордон. Комерційний директор малого підприємства.
— Невже у вас партнери в Тачанові? — картинно скривився слідчий.
— У мене скрізь партнери, — їдко промовив Якимець. — Але в Тачанові от немає. Я, взагалі-то, їхав до Польщі, якщо вас цікавить. Психа того, що ви привели, бачу вперше. Зрозумійте, я потрапив до аварії, переніс уночі складну операцію. І невідомо, чи ще не доведеться… Якби ви тільки знали, як мені хріново зараз… Я би просив… ви розумієте…
— Ми розуміємо, — відповів слідчий. — Але це серйозне звинувачення. І ви повинні принаймні відповісти на наші запитання.
— Не хочу я ніяких запитань, — відрубав Якимець, знову скривившись від «нападу болю». — У мене болять голова і нога. Ніяким розбоєм я не займаюся. Їхали по дорозі, а далі нічого не памʼятаю. Лікарі ваші кажуть — сталася аварія. Навіть не знаю, з ким зіткнулися. Ідіота цього — ще раз кажу — не знаю. Все. Паспорт у куртці повинен бути. Решту запитань, будь ласка, до адвоката.
Бізнесмен відкинувся на подушку, важко переводячи подих. Все-таки після всіх нічних випробувань говорити так довго йому було важко.
— Ну, гаразд, — пробурмотів слідчий. — А як зустрітися з тими двома?
Головний мовчки подивився на завідуючого.
— Он Сергій Андрійович стоїть у коридорі — його питайте, — знизав плечима Медвідь. — Вони у нього лежать, в реанімації.
Глушко з капітаном підвелися.
— Видужуйте, — побажав слідчий. — Ми з вами ще зустрінемося.
— Усе життя мріяв… — пробурмотів Якимець. — Валятися у цій дірі на койці, ще й з вами зустрічатися…
Міліціонери вийшли з палати. У коридорі вже не було ні Бліща, ні сержантів.
— А все-таки, що означає цей гармидер? — знову почав головний. — Що він накоїв — мій завгосп?
— Ой… — зітхнув Глушко, — давайте, ми з вами про це пізніше. А зараз добре було би побачити тих двох…
— Сергію Андрійовичу, — звернувся Лабо до Щура, який надійшов щойно і зараз здивовано слухав те, що йому шепотів на вухо Олег. — Вони можуть поговорити з двома іншими, які лежать у вас?
— Гадаю, ні, — відповів той. — Один взагалі ще не вийшов з коми, до нього нейрохірурга вже викликали — он тільки трасу розгребуть. Та й інший у надзвичайно важкому стані: крововтрата понад два літра. Може, краще за день-два? Куди вони подінуться?
— Ну, гаразд, — погодився Глушко. — Потім, так потім. Свідчення вашого завгоспа також вилами по воді писані… Ходімо, Геннадію Андрійовичу, до вас, якщо не заперечуєте.
— Звичайно, прошу дуже… — заметушився головний.
Вони втрьох із капітаном Панчишиним рушили до виходу. Ілля стояв увесь сам не свій і важко дихав.
— Так, шановні… — зрештою сказав він.
— Мужики! — волав у палаті Якимець. — Мужики! Ходіть сюди!
— Мужики у Фертилівці кормовий буряк садять, — крізь зуби промовив Ілля. — Тут лікарі — люди з вищою освітою та досвідом. І, якби не ви, займалися би зараз своєю справою, а не… — очевидно, він не знайшов слів.
— Та нехай уже вам… — намагався його врозумити Якимець. — Ні, ну ви послухайте… Головне — нікому нічого. Ви тільки…
Але Ілля різко розвернувся і вийшов з палати, зачинивши за собою двері.
— Так, шановні, — сказав він, — прошу всіх до мене в кабінет.
І він попер коридором у протилежний кінець. Усі мовчки рушили за ним, але, пройшовши пару кроків, Медвідь зупинився і безсило вимахнув руками:
— Ч-чорти би його… Там же ж… Мені навіть немає де сісти і обсудити з вами ситуацію!
— А ми гадали — ти хочеш свій скарб показати, — пожартував Олег. Проте зав зиркнув на нього так красномовно, що подальше бажання жартувати пропало.
— Гаразд, колеги, — сказав Беженар, розряджаючи ситуацію, — ходімо до ординаторської. Ілля Петрович, в тебе і так усі не влізли би. А там місця досить. Ходімо.
І вони завернули туди.
Обидва сиділи в кабінеті у головного. Лабо повернув слідчому якийсь папір, і той поклав його у папку.
— Отож, я розраховую на вашу допомогу, — сказав Глушко.
— Будь ласка, — знизав плечима головний, — беріть ось, наприклад, інженера з ТБ, він вам усе покаже, що вас цікавить. Сам я до цього жодного відношення не маю. Якщо хтось щось зберігав у підвалі, то без мого відома.