— Ну, гаразд, але тихо, бо в нас тут суворо…
У двері проліз один вірменин, за ним другий, третій…
— Егей, куди ви?! — отямилася вона. — Я думала — тільки один! Ви що? Це хірургічне відділення!
Замість пояснень другий також уклав їй у руку гранат, за ним третій, а там і четвертий уже витягав із величенького кошика «перепустку». А санітарка лише здивовано кліпала очима, втримуючи гранати, щоб не розкотилися, і не знала, що тепер говорити. Уся делегація у чоботях та із кошиками посунула порожнім коридором, на ходу читаючи номери палат.
У холі, почувши шаркотіння незвичного взуття, назустріч їм вискочила здивована чергова:
— О-о… А це що таке? Що за хіт-парад? Не зрозуміла! Хто вас пустив?
Вона обурено перегородила шлях делегації. Замість відповіді старший вставив їй в руки здоровезний гранат.
— Ну, це завал… Хто ви та…
Другий поклав одразу два. Третій — зверху ще один, тому тепер усі зусилля сестри спрямовувалися на те, щоб їх не розсипати. А делегація мовчки посунула далі. На вигуки чергової вискочила і маніпуляційна — одразу ж отримала і собі гранат «у зуби». Її реакція виявилася зовсім іншою:
— Ух ти… Які класні! Дякую.
— Угащайся, красівая, на здоровʼє, — зрадів вірмен.
Дівчата боязко перезирнулися.
— А як хто припреться? Ти уявляєш, що буде?
— Та ну! Сьогодні «холодне» чергування. Женатий там пише вже дві години — йому не до цього. Іду, скажу, щоб тихо були.
Вона побігла до підсобки, залишила фрукти і зникла у дверях палати з вірменами.
Завідуючий відділенням Ігор Петрович піднявся на поверх і смикнув двері. Зачинено. Натиснув на дзвінок. Санітарка розчинила віконечко, а коли побачила його обличчя — наче язика ковтнувши, мовчки впустила.
— Що тут у вас? Усе гаразд?
Жінка спромоглася пробурмотіти щось незрозуміле, але зав уже йшов коридором. Побачивши світло, що пробивалося крізь двері ординаторської, він пригальмував і зазирнув туди. Олег підняв голову від писанини та мовчки подивився на нього.
— Треба думати, ви дописуєте рецензію, яку обіцяєте вже два тижні, — промовив зав. — Можете не писати. Останній термін був до кінця робочого дня.
— Я практично закінчив, — сказав Олег.
— А читатиму я вдома? От прийду зараз і замість того, щоб спати лягти, читатиму вашу рецензію.
— Ну, взагалі-то, я також не ледарював, — Олег знизав плечима.
— Дійсно, ви не ледарювали. Ви були «на коврі» у головного, півдня сиділи без діла в операційній і півдня обслуговували у перевʼязочній амбулаторних хворих.
— Обслуговування таких хворих, як Марченко, можна віднести до благочинності, а за таку справу не прийнято лаяти. А «на ковер» до головного… — Олег зробив паузу, зважуючи, чи варто це говорити. — Туди я потрапив певною мірою з вашої легкої руки, тож і за це мене карати не варто.
Кругле обличчя зава спалахнуло.
— Ану-ану… — він зачинив за собою двері. — Поясни. Я щось не розумію, куди ти хилиш.
Він всівся на стільчик навпроти Олега, не приховуючи злості.
— А що тут пояснювати? Ви самі прекрасно розумієте, що «скинули» полячку на старого і тому вийшов конфлікт. До чого тут я? Ви особисто дали мені вказівку переадресувати цю хвору професору. Я її виконав. Мене взагалі не мали до головного кликати. Я змовчав, а ви ще дорікатимете мені, що я там півдня провів? Це вже занадто. Усьому має бути межа.
— Ого, як ти заговорив! — скипів завідуючий. — Межа? Ти мені будеш межу вказувати? Ти забув, як ходив за мною і просив взяти у відділення? Ти забув, як з одного прийому на інший їздив через півміста? Усі ви швидко починаєте згадувати межу і забуваєте, хто вас із лайна витягає і задницю вашу прикриває. Це ви швидко забуваєте…
— Пробачте, але я щось не памʼятаю, коли ви востаннє мене з лайна тягли і задницю прикривали.
— Так? А що ж ти мене вночі кликав, коли смаженим запахло? Га? Між іншим, я міг одразу Соколову сказати все. Я ж був там, коли анестезіологи знайшли цей твій проляпсус. Але не сказав, а потім ще й отримав за це. Ти знаєш, що я вислуховував у нього в кабінеті?
— Ну, якщо бути до кінця справедливим, — не погодився Олег, — то не сказали ви йому з тієї ж причини, що і я. Я оперував годину з вини калового запаху, і ви так само. Я не розібрався, і ви так само. От якби ви тоді розібралися, що і звідки, або хоча би взяли на себе сміливість зашити хворому живота, як це зробив професор, то мали би зараз моральне право судити мене і тикати носом у лайно. А так — вибачте.
— Диви, які ми розумні, — у зава мало не перехопило дихання. — Я давно дивлюся, що ти останнім часом став дуже крутий. Дивися, Олежку, не заривайся. Не варто. Боком воно іноді вилазить.