— Це завал… — простогнав Медвідь. — Ви ж мене у могилу заведете! Ви що, збожеволіли? Їх же всі шукають! А хтось би побачив… Ні, я не можу…
— Та ніхто не бачив, — заспокоїв його Олег. — Вони ввечері кинули до пакету целофанового по одній машинці і пішли.
— Як — до пакету? — не зрозумів Ілля.
— А вони найменші вибрали. Там таких кілька менших було. Савчук по-хазяйськи розсортував їх уночі. Я сам збоку дивився — ну, іде лікар із пакетом, нехай навіть важким — то й що? Може, там фертилівський гусак — подарунок вдячної пацієнтки… Звична справа. А Беженар взагалі з таким виглядом ніс, наче там яка вермішель…
— Чому вермішель? — дурнувато кліпав очима Ілля.
— Ну, тобто, щось легке, — пояснив Олег. — Він же ж здоровий, як бугай. Що там йому якась машинка?
— І ти ніс? — запитав Ілля.
— Звичайно. До речі, й за тебе також.
— Н-да-а… — пробурмотів Медвідь. — Ну що ж… Ти тепер завідуючий — тобі видніше, що робити. Чекай, а чому сім машинок? Нас ніби разом зі Щуром шестеро виходить.
— А Савчук дві потяг, — пояснив Олег. — Сказав, що найбільше настраждався. До речі, тих маленьких якраз і було сім. А більші — вони дуже важкі й у пакет не влазять.
— Так… звичайно, — погодився Ілля.
Стукнувши двічі за звичкою у двері завкадрами, Олег, не чекаючи відповіді, завалився до кабінету і хляпнувся у крісло.
— Привіт, — сказав він. — Пробач, я зранку не встиг. Операція… Я такий задовбаний — це кінець…
— Ну, звичайно, — відповіла Ольга. — Дивно, що ви, Олегу Вікторовичу, взагалі знайшли час. Заяву вашу, вже, до речі, підписану, головний лікар особисто передав мені. Готую наказ про ваше підвищення. Вітаю вас.
— Олю, — промовив Олег, заплющуючи очі. — Хочеш — вір, хочеш — ні, а я ще сам отямитися не встиг після подій останніх днів. У нас тут таке робилося, що мізки досі пухнуть.
— Але про твоє нове призначення я могла би дізнатися і не із заяви, — спокійно промовила вона. — Ти би бачив, як вирячився на мене головний, коли побачив моє здивування! Він і уявити собі не міг, що я можу не знати про це… А я стою, як…
Вона відвернулася, витягаючи електрочайник.
— Олю, — сказав він, підійшовши і обіймаючи її. — Ну, це випадково вийшло. Я вчора ще зранку не знав, що писатиму його. Мене Ілля «зґвалтував», я не міг відмовити. Усе терміново… Тут такі обставини… Я за цим усім взагалі забув, коли тебе бачив. Ну, вибач…
— Гаразд, — сказала вона. — Тільки за чим — за цим? Я в курсі, що тут відбувалося нещодавно, але з тих пір давно вже можна було вилікувати всіх цих хворих, відіспатися, заспокоїтися і нарешті поздоровкатися по-людськи зі своєю Ольгою. Чи, може, вже не своєю?
— Ти що, з глузду зʼїхала? І не соромно? У мене дійсно були серйозні причини. А що відбувалося тієї ночі в дійсності, ти поки що не знаєш. До речі, так і не знатимеш, якщо я терміново не отримаю гарну чашку кави, щось на закуску, а заразом поцілунок. Можна й у зворотному порядку.
— Ні, любий, — не погодилася вона. — Спочатку пояснення, а потім… буде видно.
— Добре, — зрадів Олег. — Про ядерні боєголівки чула?
— Так, — пожвавилася вона.
— А про радіоактивні відходи?
— Також чула…
— А… — Олег хитро примружився, — про підпільний банк органів для трансплантації під хірургічним корпусом?
— Ні, от про це не чула. А ти що — головний трансплантолог? Не чула, правда.
— Ну, таких чуток ще дійсно не було, — заспокоїв Олег. — Але скоро зʼявляться. У вас це швидко. Фантазія тачанівського мешканця, коли справа стосується чогось не цілком зрозумілого, меж не має. Так ось, усе це фігня порівняно з тим, що відбувається насправді.
Ольга стояла, широко розплющивши очі.
— Вода википить, — підказав Олег. — Наливай.
Зранку головний увійшов до залу на загальну пʼятихвилинку, ввічливо пропустивши перед собою слідчого з районного відділення міліції.
— Доброго дня, — привітався він. — Шановні колеги! Сьогодні на нашій пʼятихвилинці присутній слідчий райвідділу МВСУ Василь Васильович Глушко. Я гадаю, ми не будемо його затримувати і одразу надамо слово, а потім уже проводитимемо робочу нараду. Будь ласка, Василю Васильовичу…
Зал розбурхано загудів.
— Зараз нам проллють світло на деякі таємничі речі! — пролунала репліка із задніх рядів.
— Ага, про боєголовки обовʼязково, — почулося з іншого кінця.
Нарешті запала тиша.
— Дякую, — промовив слідчий. — Я хочу звернутися до вашого колективу з проханням допомогти слідству. Є дані, що на території вашої лікарні, а точніше, у підземному переході, збудованому як приміщення ГО, довгий час зберігалися деякі матеріальні цінності, викрадені у держави. Хочу одразу відповісти на ваші репліки — це не боєголівки. Хоча би тому, що райвідділ міліції цим би не займався — є інші структури.