— А все-таки, що це? — прозвучало із залу.
— Це… — Глушко на мить завагався. — Скажемо так: різного роду апаратура, прилади, металеві агрегати середніх розмірів. Тобто одна людина у змозі поступово все це переносити. Але разом усього досить багато. Вистачило би завантажити майже повністю кузов невеликої вантажівки. Усе це, ми підозрюємо, було винесено з підвалу і переховано десь в іншому місці на території лікарні.
— Так це ж не голка, — промовив Сивокінь. — Чому ж ви не знайшли?
— Ну, чесно кажучи, ми ще не скрізь шукали…
— В операційній точно не шукали, — промовив Беженар.
Зал розірвався сміхом.
— Колеги! Одну хвилинку! — піднявся з місця у президії головний. — Ну, майте ж такт вислухати людину! Задавати питання потім зможуть усі.
— Я розумію вашу іронію, — сказав Глушко. — Справа доволі неординарна, і нам важко. Тому я вас прошу — хто, можливо, бачив щось підозріле, що кидалося б у вічі… Можливо, хтось щось переносив… Можливо, до корпусів підʼїжджала і стояла довгий час вантажівка… Ну, ви мене розумієте. Будь-яке ваше спостереження може стати в пригоді. Тих, хто може щось повідомити, прошу посприяти або зараз, або у будь-який час по телефону. Мій номер — 2-26-17. Можете на чергового — 02. Можливо, хтось щось хоче сказати? Або запитати?
На мить зал застиг. Запанувала тиша. Рух, несподівано зроблений Медвідем, який, наче навмисно, сидів у самому центрі, був чітко помітний з президії.
— Будь ласка, Ілля Петрович… — головний зробив заохотливий жест.
Усі погляди сконцентрувалися на ньому. Ніхто не побачив при цьому, як двоє чи троє лікарів схопилося за ручки крісел, завмерши зі зміненими обличчями.
— Та, загалом, я хотів тільки запитати, — промимрив Ілля, — чи мала якесь відношення перестрілка вночі, про яку всі говорять, до того, про що ви говорите?
— На жаль, нічого не можу вам пояснити, — розвів руками Глушко. — Таємниця слідства.
На цьому питання скінчилися. Почалася загальна пʼятихвилинка.
Голоюха викликали у відділення близько сьомої години вечора. Чоловік років так сорока пʼяти лежав на койці, підтягаючи коліна до живота.
— Ось, — сказала Оксана, — «швидка» привезла двадцять хвилин тому. Болі у животі — ледве йшов.
— Добрий вечір! — Тарас присів біля нього. — Що вас турбує?
— Доктор, дуже сильні болі. Півтори години тому почалися. А зараз наче трохи легше.
— Блювоти не було?
— Ні, але нудило.
Коли чоловік підняв сорочку, Тарас побачив старий післяопераційний рубець, очевидно, після апендициту, обстежив живіт і запитав:
— Горілку вживали?
— Що буду брехати — пив. Сто грам. Розумію, пахне.
— Ну що… Ми вас залишаємо у відділенні. Зробимо аналізи, проклізмимо, у вену покапаємо.
— А що у мене, доктор?
— Перше враження, ніби приступ кишкової непрохідності, хоча доволі нетипово проходить. Обстежимо вас, причину встановимо. Показань до операції зараз немає.
— Слава Богу… — полегшено зітхнув той.
Оксана, яка чергувала вночі, доповідала на вранішній пʼятихвилинці у відділенні, вже не «бекаючи» і нічого не плутаючи.
— Увечері поступив Куржаков, приїжджий, гостра кишкова непрохідність. Дивився Тарас Васильович, хворому вже краще.
— Що за непрохідність? — Олег повернувся до Голоюха.
— Та хто його знає, чи є вона там взагалі… — засумнівався той. — Рентгенологічно не підтвердилася. Апендицит переніс пʼятнадцять років тому, клініка нетипова… Дообстежувати потрібно.
— Олег Вікторович, — додала Оксана, — він режим порушує, від клізми взагалі відмовився, системи не схотів. Ходив по відділенні, увечері в травматології у карти грав…
— Гаразд, розберемося, — сказав Олег. — Далі.
Оксана продовжувала доповідь. Коли медсестри вийшли, Олег повернувся до Голоюха і сказав:
— Пишу хворого тобі. Обстежуй по повній програмі. А заразом поясни, що у лікарні лікуються. А не хоче — ми його випишемо, і нехай їде за місцем проживання.
— Гаразд, — погодився той.
— Ага, і ще… Дзвонив Сивокінь, казав, що Савчук терміново взяв відгул, то ти…
— Ну, це кінець… — розвів руками Тарас. — А де він їх, ті відгули, бере? А коли я відгули братиму? Його ж учора не було! А сьогодні що — знову?
— Учора був прогул, — пояснив Медвідь. — А сьогодні відгул за прогул.