— А в нас буде коли-небудь такий завідуючий, який знайде на нього управу? — продовжував обурюватися Тарас.
— Буде, — сказав Ілля. — От як сам станеш, тоді подивимося, як ти управу знайдеш.
— Одним словом, прийом на тобі, — підвів риску Олег, — а там розберемося.
Коли Олег переступив поріг квартири Ольги, час рухався до десятої вечора. Вона відчинила і посторонилася, пропускаючи його.
— Щось сталося?
— Ні, просто щойно прокинулася, — Ольга здригнулася під накинутим на плечі шарфом. — Прийшла з роботи, прилягла на десять хвилин і… Ось, щойно прокинулася. Голова боліла.
— Гарний сон — ознака здоровʼя, — зауважив він, скидаючи куртку і вішаючи її. — Я вже годину, знаєш, про що думаю?
— Знаю. Про мене, звичайно.
— Ну, про тебе я завжди думаю. А ось останню годину…
— Я нічого не встигла, — вибачаючись, промовила вона.
— Ти такого однаково не вмієш. Ми у Харкові, — Олег потяг її на кухню, — практикували картоплю, печену просто в духовці — без нічого. Сила. Зараз забацаємо.
Він потер руки, уявляючи, очевидно, кінцевий результат, коли телефон у куртці, залишеній у передпокої, почав подавати сигнали.
— Ага, забацаємо… — розчаровано промовила Ольга.
Скривившись, він витяг із кишені трубку:
— Алло?
Обличчя його одразу набуло невдоволеного виразу.
— Марійцю, я не ургентний сьогодні, — промовив він у трубку. — Здається, Медвідь у графіку стоїть. А ще краще — передзвони Голоюху, це його хворий. Нехай розбирається.
На якийсь момент Олег замовк зі слухавкою біля вуха, а потім сказав:
— Гаразд. Дзвони на «швидку» — нехай по мене їдуть. Тільки швидко.
— Ну, що? — Ольга сиділа на стільчику, схиливши голову набік, і обличчя її також висловлювало розчарування.
— Усе гаразд. Береш картоплю середнього розміру, миєш і складаєш на решітку в духовці на середній висоті, включаєш середній вогонь. Подавати на тарелі середнього розміру.
— А там що? — запитала вона.
— Та є там один кадр, — відповів Олег. — Завідуючого вимагає. Це ненадовго.
Коли Олег увійшов до палати, на ходу завʼязуючи халат, Куржаков спокійно лежав на койці, дивлячись у стелю. Марійка також увійшла і стала поруч.
— Що сталося? — запитав Олег.
— Це конфіденційно, — відповів хворий, зиркнувши на медсестру. — Я хочу говорити з завідуючим.
Кинувши незадоволений погляд, Марійка залишила палату. Олег присів на край койки хворого, в якому важко було запідозрити теперішнього виконуючого обовʼязки начальника колонії посиленого режиму.
— То я вас слухаю…
— Доктор, з вами хочуть поговорити на рахунок моїх проблем, — почав Куржаков.
— А які у вас проблеми? — не зрозумів Олег. — Я хотів би спочатку від вас почути.
— Та я погано формулюю свої думки, — відповів той. — Там, у коридорі… ви вигляньте… Напевно, вже мій… гм-м… словом, адвокат.
— Ну, хворі з адвокатами — це в дусі часу, — посміхнувся Олег. — Але я не бачив нікого, коли заходив.
— Та він під вашим кабінетом.
Під зачиненими дверима нового кабінету завідуючого стояв чоловік, вигляд якого аж ніяк не додав Олегові наснаги. Це був слідчий райвідділу Глушко.
— Не знав, що ви ще й адвокат… — зауважив Олег, подаючи йому руку.
— Виключно неофіційно, — натягнуто посміхнувся слідчий.
Вони увійшли, і Олег запропонував сісти.
— Я справді не працюю в адвокатурі, хоч іноді жалкую про це, — Глушко заклав ногу на ногу і надав обличчю замисленого виразу. — Ви знаєте, Олегу Вікторовичу, часто приємніше буває витягнути людину, ніж закопати. Коли витягнеш — отримуєш моральне задоволення. А коли закопаєш — навіть того, хто заслуговує…
Він розвів руками.
— А що — буває, закопуєте тих, хто не заслуговує? — незворушно запитав Олег.
— Намагаємося уникати, — цілком серйозно відповів Глушко. — Але іноді обставини сильніші за нас. Хоч я завжди використовую всі можливості, щоби вчинити по справедливості.
— Це схвально, — зауважив Олег. — Але чим я можу, так би мовити, у даному випадку…
— Можете, — сказав слідчий. — Тим паче, випадок із розряду тих, коли особливо не хочеться закопувати тих, хто на це аж ніяк не заслуговує. Наскільки я знаю, ви завідуючим недавно…
— Припустимо… — глянув на нього Олег. — А яке це має значення?
— І приймаєте мене у новому кабінеті…
— Чим вас кабінет не влаштовує? — здивувався Олег. — Це споконвіку кабінет завідуючого відділом.
— Ну, як сказати… — не погодився Глушко. — Медвідь, який був після Малевича, наскільки я знаю, інший кабінет собі облаштував. А ви, щойно перейшли на посаду, — одразу міняти. Це насторожує і примушує шукати пояснення. Можливо, ви цього не розумієте… Я би також не зрозумів багатьох речей у медицині — кожному своє. Одним словом, причина зміни кабінетів і навіть завідуючих у вашому відділенні мені, я вважаю, зрозуміла. Те, що ми шукаємо, знаходиться в кабінеті Іллі Петровича.