Олег подивився на годинник, перебираючи свої історії у папці. Потрібно було йти до ординаторської на пʼятихвилинку. Медвідь завалився до його кабінету незадоволений і навіть більше — заведений.
— Ну, молодець, — сказав він, — ти мені тут розведеш таке панібратство, що я потім із ними ладу не матиму.
— Про що ти? — не зрозумів Олег.
— Як — про що? Що за колективне розпивання шампанського вечорами? Кава із персоналом… Потім говоритимуть у мене за спиною: «От коли був Олег Вікторович завідуючим…»
— Я не зрозумів, — сказав Олег, — хто в нас тут зараз керує?
— Ну, ти, — невпевнено відповів Ілля.
— То чого я від тебе чортів отримую? Ти не знаєш?
Медвідь тільки спромігся роззявити рота.
— Ходімо на пʼятихвилинку, — сказав Олег. — Тоді вирішимо, що робити з Протасевичем із пʼятої палати, а потім… Потім буде серйозна розмова.
Раптом двері відчинилися, і до кабінету залетів Голоюх. Увесь його вигляд свідчив про те, що зараз доведеться почути щось сенсаційне.
— Шановні… — видихнув лікар. — Ви тут сидите, а там Савчук на новій машині приїхав! Ну, це крутизна! Напевно, щойно з салону! Я там випав!
— На якій машині? — не зрозумів Ілля.
— «Сімка», вишнева… — не міг заспокоїтися Тарас. — Ну, там така машина…
— А де він взяв? — вигукнув Ілля. — Ні, де він взяв? Він що — зовсім ідіот?
Зашпортавшись за ніжку стільчика, Медвідь вибіг із кабінету.
— Ілля Петрович! — крикнув Олег йому навздогін, але марно.
Забувши про пʼятихвилинку, вони обоє кинулися за колегою.
Коли всі троє разом вдерлися до кабінету в поліклініці, Савчук діловито перебирав на столі картки хворих. Валентина зацікавлено визирнула з перевʼязочної.
— Валю, — сказав Медвідь, — я тебе прошу… Нам поговорити треба.
— Доброго ранку, лікарі, — виразно сказала вона, тоді гойднула масивними стегнами, і двері зачинилися.
— Ти де машину взяв? — дивлячись на Савчука впритул, вигукнув Ілля. — Ти де машину взяв, бовдуре? Ти нас точно колись зі світу зживеш!
— А кому яке діло? — спалахнув Петро Петрович. — Де взяв, де взяв… Купив! Законним шляхом. У магазині.
— У тебе що — цвях у задниці? — не вгавав Ілля. — Що, не сидиться? А ти не подумав, що буде, якщо ми всі нараз почнемо машини купляти? Га?
— А хто каже, що всі повинні купляти? — здивувався Петро Петрович. — Інші можуть і не купляти. Мені потрібно було — я купив…
— Ні, ну це… — Ілля обвів усіх безпорадним поглядом.
— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Тепер уже однаково. Я вас також зараз прибʼю новиною. Однаково доведеться. Тільки спокійно. Кабінет твій, Ілля Петрович, вже порожній. Можеш у нього повертатися — і в прямому, і в переносному значенні.
— Як? — не зрозумів Ілля. — А-а… А машинки?! Де?!
— Поїхали машинки, — відповів Олег. — Уночі прийшов слідчий, а з ним і господар цих машинок. Куржаков, той, якого Тарас поклав із непрохідністю. Він і винюхав. Немає більше машинок. Можете забути. Усе зроблено тихо та неофіційно. І до нас жодних претензій. Навіть про ті, що у нас лишилися, ніхто не питав. Усе.
Спостерігалася німа сцена. Усі замовкли і дивилися на Олега, роззявивши роти.
— Не було іншого виходу, — додав він. — Було би гірше, якби далі все робилося офіційно — через прокурора. Ми би тут ще довго чухалися. Якимець усе знає. Ще вночі знав.
Усі мовчали, коли пролунав стукіт у двері. На порозі зʼявився дід із паличкою, взутий у надраєні пастою добротні хромові чоботи. Він мав перевʼязану якимось ганчірʼям руку.
— Можна вже? — запитав він.
— Можна, — пробурмотів кожен із хірургів, дивлячись у порожнечу.
Епілог
Зима скінчилася. Весна прийшла рано і взялася на повну. Уже восьмого березня тільки на північних схилах окремих пагорбів лежали шматки почорнілого талого снігу. Проліски лізли скрізь. Набухали бруньки на деревах. Сонце пригрівало.
Біля ближньої альтанки диміло вогнище. Поруч на розкладеному невеличкому столику все було готове. Щоправда, помідори цього разу виявилися квашеними, огірки маринованими, проте як горілка, так і мʼясні закуски були цілком звичайними.
— Ну що, шановні? — Голоюх, наблизившись до столу, потер руки. — Шашлички хвилин за двадцять будуть готові. Почнемо?