Жінки лише пирхнули у долоні.
— Ну, ви скажете, Ілля Петрович… — крізь сміх пробурмотіла Ліда.
— Це у них, — не змигнувши оком, продовжував Медвідь, — у кого в кожній кімнаті по два телевізори, у кого непохитна впевненість у завтрашньому дні, — починається автоматично пошук проблем. І відбувається це підсвідомо, на рівні підкірки. Я гадаю, це захисна реакція мозку — якщо немає проблем, є загроза перетворитися на роботів. От вони й висмоктують із пальця такі, на кшталт оцього замкненого простору, якщо немає кращих.
— Може, й так… — знизав плечима Беженар. — Напевно, від зайвого достатку дійсно можна деградувати. Я раніше якось і не думав про це.
— А що? — підхопив Голоюх. — Вони ж їдуть до нас і питають: як ви тут живете? Як спромогаєтеся? У них же в голові не вкладається: як це можна лікувати хворого без датчиків та компʼютерів і одночасно самому залишатися живим, отримуючи зарплатню нижче пʼяти доларів на день?
— Чому — пʼяти? — здивувалася Людмила.
— Просто пʼять доларів на день, — пояснив Тарас, — це, за даними ВОЗ, — межа виживання на нашій планеті. За менше прожити неможливо.
— А як же нам вдається?
— Наша ментальність, — констатував Ілля. — Ось ми, наприклад, ті, що, як прийнято вважати, зовсім зачерствіли і тільки й дивимося у кишеню до пацієнта, — все-таки витягли тих двох хлопців. А третьому ногу врятували. Без компʼютерів. Та що — компʼютери! Два бинти і пляшка фізрозчину у сейфі під замком. А менти наші? В них же, як кажуть, одна звивина від кашкета і сама корупція — але ж зловили тих, на джипі! Памʼятаєте? Операція «перехват» — і взяли кілометрів за сорок від Тачанова. Завдяки цьому, до речі, Павлуша наш, хоча, напевно, вже й сам себе поховав, досі живий і знову на рентгені знімки штампує. І так усі.
— Дійсно, цікавий феномен, — погодився Олег. — Усі ми погані. Усі живемо у поганій країні. Усім нам ідіотські закони та бюрократи заважають жити та працювати, а працювати, до того ж, нічим. Та однак справу свою ми якось робимо і, скажімо відверто, цілком терпимо.
— Країна див, інакше не скажеш, — промовила Ольга.
— Швидше, «страна дураков», — виправив Беженар. — Країна така, який народ. А ми, дивіться: і можемо, і вміємо, і здатні, і хочемо, і багато що нам вдається — таке, що не вдалося б іншим… А живемо догори ногами. Як ідіоти.
Звук, що пролунав, останнім часом звикли чути всі.
— У кого це? — не зрозумів Беженар.
Полізши за пояс, Голоюх витяг слухавку.
— Так! — виразно промовив він, посміхаючись і дивлячись на Медвідя. — Тачанівська центральна клініка, лікар Голоюх.
Ілля сплюнув від душі, решта засміялися.
— Так, пані Іванко… — обличчя Тараса одразу стало кислим, але потім зосередженим і навіть здивованим. — Так… Ну, звичайно! Що?!
Після цього Тарас надовго замовк, а потім розгублено промовив:
— Так, звичайно… Звичайно, не проти… Добре. Чао…
— Д-дістала, сеньйора! — підказав Олег із відповідною мімікою, і всі знову загиготіли.
Проте Голоюх, що наче приходив до тями після почутого, заховав апарат без слів.
— І що там тобі повідомили? — підозріливо запитав у нього Ілля. — Невже запущений геморой пані Іванки самоліквідувався під цілющим італійським сонцем?
— У нас на другий тиждень призначені якісь планові операції? — замість відповіді запитав Тарас.
— Наче ні, — відповів Ілля.
— Тоді я забиваю місце на два геморої.
— Вау! — вигукнув Олег. — Невже твоя пані Іванка навмисно приїде оперуватися? Візьмеш за асистента?
— Приїде, — промовив Голоюх. — І до того ж, разом зі своєю сеньйорою.
— Що?!
— Зі своєю сеньйорою, — повторив Голоюх, — у якої працює. Її, виявляється, також геморой домучує. І вона якось пробувала лікуватися тим методом, що я пані Іванці радив. Каже — ефект потрясний. Сама старушенція і загітувала Іванку оперуватися. Наш авторитет тепер для неї залізний. До того ж, сеньйора дуже економна і оперуватися за двадцять пʼять тисяч доларів не хоче. От і… приїде. Питалася нашої згоди.