— Ну ось! — сказав Беженар. — Ось вам і підтвердження всього, про що ми говорили.
— Дійсно, — пробурмотів Ілля, — імідж нашої клініки зростає… Чужоземці в нас ще не оперувалися. Це вже точно. Тобі, напевно, у Харкові доводилося справу мати?
— Раз довелося, — посміхнувся Олег.
— Ну, воно й зрозуміло, — багатозначно скривився Ілля. — Центр… Це в нас… Лікарня на відлюдді.
— Усі ми тут на відлюдді, — із жалем заперечив Олег, — якщо за великим рахунком розібратися.
Усі промовчали. Піднісши ногу, Ольга тихенько штовхнула одну з машинок, які витяг догори Савчук — ту, що стояла сторчаком. Агрегат перекинувся кілька разів і скотився до ями.
— Ходімо, — сказав Ілля. — Раптом що у лікарні — «швидка» до альтанок підʼїде, а нас немає.
— Посигналять, — сказав Олег, — почуємо.
— На мобілку задзвонять, — додав Тарас. — Треба буде — знайдуть.
— Ні, ви гляньте, — обернулася Ліда, яка досі переважно мовчала, на єдину машинку, що застигла на краю ями. — Стоїть, наче памʼятник надіям, які не справдилися. Взагалі, все це хотів би навмисно — не вигадав би.
— Ну, це як сказати… — не погодився із нею Беженар. — Невідомо, що завтра станеться. Можливо, щось ще крутіше.
— Ви що, — злякалася Ольга, — маєте на увазі щось конкретне?
— Нічого він не має на увазі, — заспокоїв її Ілля. — Просто в цій глушині навряд чи нам вдасться сумувати.
Переговорюючись та жестикулюючи, вони відходили від місця, де на краю ями, наче дивлячись їм у спину, здивовано застигло перекошене іржаве колесо.