— Та так, відносно. Ходімте, я поколю вас.
— А я гадав, обійдеться сьогодні.
Несподівано на посту зʼявилася санітарка.
— Оксано, давай до завідуючого — всіх збирає.
Зітхнувши, сестра підвелася зі стільчика.
Секретарка дещо здивовано глянула на незнайомого охайно вдягнутого чоловіка, який тримав у руці явно лікарський шкіряний кейс. Відвідувач, прочинивши двері до приймальної, зі знанням справи запитав:
— У себе? Можна?
Вона кивнула у відповідь, і відвідувач пройшов до кабінету головного.
— Дуже приємно! — головний відірвався від стільчика, подаючи руку, і вказав на вільне крісло. — Присядьте. Мені вже телефонували на рахунок вас, просили посприяти. Отже, роботу в нас шукаєте?
— Так, хотів би працювати у вашій лікарні.
— Гарно… А… Пробачте, звісно, — можливо, не надто коректне запитання. Ви, гадаю, розумієте. Чим зобовʼязані такою честю? Все-таки Харків, майже столиця. Ви де працювали?
— Третя міська.
— Ну ось — величезна лікарня, ви — хірург, якщо не помиляюся, вищої категорії… Чому раптом?
— Та ні, все гаразд, — посміхнувся Олег. — Мій розрахунок за власною вимогою — не наслідок пияцтва або якихось конфліктів, можете не переживати. Характеристика з місця роботи позитивна. Так що…
Головний підняв обидві руки догори, наче знімаючи питання.
— Олег Вікторович… Що ж я вам можу запропонувати? Ну, враховуючи протекцію з обласного управління, я дам вам, звичайно, півставки ординатора у відділенні, хоч їх у мене немає. Ну, перепрофілюємо. А от другу половину ставки…
— Мені поки що вистачить, — зрадів новоприбулий.
— Лади, — погодився головний. — Тоді давайте всі свої папери, я їх сам віддам у кадри. А ви йдіть у відділення до завідуючого. Він вже попереджений про вас. Із ним і вирішуйте всі конкретні питання. До речі, а як у вас із житлом?
— Зняв поки що квартиру, — відповів лікар. — Нібито все гаразд.
— От і прекрасно.
Олег витяг папери з кейса і залишив кабінет головного.
За дверима кабінету завідуючого Тачанівською хірургією розмовляли на високих тонах. Тим не менше, оскільки перед дверима ніхто не чекав, Олег, постукавши, прочинив їх. Там виявилося повно народу, а зав — невисокий, повний чоловік років пʼятдесяти — розпікав їх від душі. Його високий ковпак стирчав назад, а щоки роздувалися, виявляючи благородний гнів.
— У мене це в голові не вкладається — як собі хочете! Ну, чим ви тут по ночах займаєтеся? І як ви зміни здаєте? Ви ж кожної пʼятихвилинки раз по раз докладаєте… — гнівний зав помітив незнайомця та звернувся до нього: — У нас робоча нарада. Зачекайте, будь ласка!
Олег вибачився і зачинив двері. Втім, це аж ніяк не заважало чути все, що говорилося за ними.
— Ви ж кожної пʼятихвилинки докладаєте мені, що у вас усе гаразд, — продовжував зав за зачиненими дверима. — А потім в один прекрасний момент, коли поступає хворий із кишковою непрохідністю, виявляється, що два тижні тому… Ні, ви вдумайтеся — два тижні тому! — вкрали клізму. Як це назвати?! Поголовне впадання у дитинство? Та хто ж її міг вкрасти? Ви що вже, зовсім із розуму посходили? Ну, я розумію, час такий, але…
— На чиєму чергуванні пропала?
Відповіддю було дружне мовчання.
— Ось так… Дожилися… Це тільки уявити — отаку подію розбирати! Та у вас скоро труси покрадуть, а ви не знатимете, хто і коли!
Здивовано знизавши плечима сам до себе, Олег пройшовся коридором і знайшов собі місце на сестринському посту поруч із якимось генералом, треба думати, у відставці.
— Доброго дня.
— Доброго дня, — відповів ветеран, вкладаючи у ці слова всю свою військову виправку та гідність.
За кілька хвилин двері завідуючого розчинилися, і з кабінету почали виходити сестри та санітарки чергової зміни, перешіптуючись та не приховуючи емоцій.
— Ох, Оксаночко, замучиш ти мене, — зітхнув ветеран. — Отже, відпускати машину?
— Відпускайте, Іване Павловичу.
Генерал зняв на сестринському столі трубку і, набравши номер, промовив:
— Гришуню, їдь, не потрібно мене чекати. Вільний. Так, Оксаночка поколе мене, і я сам дістануся. Не переживай. Підʼїжджай зранку на восьму тридцять.
— Можна тепер? — Олег прочинив двері.
— Так, так, будь ласка! — підвівся назустріч завідуючий, простягаючи руку. — Малевич Микола Прокопович. Не збагнув зразу, хто ви. Тут із цим військом помреш і не воскреснеш… — зав розпачливо махнув рукою. — Ну, як дісталися?
— Нормально, — відповів Олег.