— Любуню, — благально промовив Малевич, — завтра я тобі увесь ящик спишу, а сьогодні йди, будь ласка. Ти ж бачиш, що тут робиться.
— От ви спишіть бинт, тоді я піду. Один.
Малевич мало не закрутився дзиґою на місці:
— Тарасе Васильовичу, виведи її кудись подалі, спиши їй той бинт. Любуню… Слухай, — несподівано зацікавився завідуючий, — а вже, між іншим, по шостій. Що у нього — день не нормований? Я не розумію, йому що — зайнятися немає чим?
— О! «По шостій»… — здивувалася Люба. — Та він у головної до дванадцятої сидить!
— Дурдім, — сказав Малевич. — Дурдім. Ну, гаразд, іди. Ілля Петрович, подивися, будь ласка, з годинку за Мельниченко, я додому перескочу — не обідав ще. А потім ти. Гаразд?
Той лише кивнув на знак згоди.
Коли увійшов Медвідь, Малевич щось писав у ординаторській — у роті цигарка, на столі кульок для попелу, скручений із паперу.
— А, Ілля Петрович… Ну що, перекусив?
— Ну чому — перекусив? Повечеряв, як належить. Ми, я так бачу, звідси ще довго не підемо. Як вона?
— Зле, — завідуючий відкинувся на спинку стільчика. — Кровить далі. Останній гемоглобін — шістдесят.
— А гемодинаміка?
— Вісімдесят на сорок. Виключно на капанні. Схоже, цього разу ми її втратимо. Обласному дзвонив, поставив до відома. Зондів немає. А оперувати — це його слова — жодного шансу. Ось так.
Медвідь мовчав, барабанячи пальцями по столі.
— Ну, пропонуй щось. Кажи. Куди ще дзвонити? Кого кликати? Он син Мельниченко ходить за мною півдня — робіть щось і робіть… А що я зроблю?
— Давайте ще нового нашого доктора запросимо для консиліуму, — несподівано подав ідею Ілля. — Чому ні? Людина з досвідом, із крупної клініки. Нехай візьме участь.
— Та ради Бога, чому ні, — знизав плечима Малевич. — Дзвони на «швидку», нехай везуть. Хай ділить тягар. Давай.
Олег стояв сам-один перед домом на темній вулиці. У джинсах та футболці, з цигаркою у роті, з виразом нудьги та нерозуміння спостерігав нічний тачанівський пейзаж. Старенькі будівлі не більше двох поверхів упереміш із одноповерховими. Пуста вулиця, і лише десь далеко два голоси напідпитку тягнуть пісню.
«Швидка» підрулила до будинку, та водій попрямував до його підʼїзду.
— Ви до мене? — озвався до нього Олег.
— А ви — наш новий хірург? Тоді їдьмо, доктор.
— Їдьмо, — відповів Олег, сідаючи, як був, до «уазика».
Усі троє увійшли до ординаторської й розсілися за столами — хто де. На Олегові вже був одягнутий зверху джинсів білий халат.
— Ну що, які будуть ідеї? — похмуро промовив Малевич. — Можливо, у кращих клініках країни у таких випадках роблять ще щось?
Сказано це було без найменшого сарказму.
— Ну, що я скажу… — зібрався з думками Олег. — Як на мене — випадок дійсно неоперабельний. Зі столу не знімемо. За усіма правилами тут — тільки консервативно. Ну і, звичайно, враховуючи впертий характер кровотечі, без зонда Блекмора тут немає на що розраховувати. Невже в обласній жодного зонда немає?
Малевич лише мовчки похитав головою.
— Чесно кажучи, в нас колись також траплялися ситуації, що зонда не було. То ми взяли звичайний шлунковий зонд, натягли на нього презерватив і герметично завʼязали ниткою. Так і вставили у шлунок. А потім роздули. Він як надувся у стравоході, цей презерватив, — відразу всі вени притиснув. От і зупинка кровотечі.
— Гм-м… Оригінально! — здивувався Малевич. — Але ж це всліпу! Спробуй так потрапити. І ще потрібно, щоб він надувся так, як мусить.
— Ну, кращого запропонувати не можу, — розвів руками Олег.
— А давайте! — скочив із місця Медвідь. — Яка різниця? Однаково пропадати. Спробуємо.
— Клич сина, — скомандував завідуючий. — Нехай до чергової аптеки шурує і зо два, зо три візьме. Раптом трісне. Ходімо, Олег Вікторович. Шлункові зонди тим часом передивимося. Підберете на свій смак. А раптом дійсно…
У травматологічній палаті, незважаючи на пізню годину, ще вирувало життя. Біля дверей «на витяжці» лежав худий чоловік старшого віку і курив цигарку без фільтра. У протилежному куті так само з ногою на витягуванні, обвішаний гирями, лежав молодий хлопець, а на койці біля нього розмістилися ще двоє пацанів такого ж віку. Вони сиділи спиною до дверей: в одного у гіпсі була рука, в іншого — нога. Усі троє зосереджено дерли листки з грубої книги і щось робили з паперу. Ще одна койка була вільною.
Двері розчинилися, і до палати увійшла санітарка — жінка старшого віку. Хлопці миттєво прикрили своє «господарство» простирадлом і зробили вигляд, наче їх тут немає взагалі.