— Мужики, — доводив іншим самий прудкий із компанії, Вітюня, — добазаримося завтра на десяту вечора. За трупаркою. Там тихо й нікого нема. Вони також утрьох прийдуть.
— Вони на ногах усі… — промимрив Серьога, лише вчора відвʼязаний.
— То й що? — вимахував загіпсованою рукою Вітюня, — зате у них шви! Ти бачив, як отой кирпатий ходить — зігнутий, за живіт тримається. Ти його костилем завалиш — більше не схоче.
— А як скажуть костилі повикидати?
— Ні хрена! Вони вже казали. А я їм — без костилів наші взагалі стояти не можуть. Ну, погодилися. Костилі при нас лишаються. А ти чого розлігся? Давай, тренуйся ходити!
— Та у мене вже під пахвами болить! — обурився Серьога.
— Нічого, завтра вночі відпочиватимеш.
Той закректав і невдоволено підвівся з койки.
До ординаторської обережно постукали.
— Так!
Валентин Іванович Беженар, який перебував там на самоті та щось зосереджено писав, підняв голову. У дверях зʼявилася доволі миловидна дівчина, можливо, трошки над міру пухкенька, у короткій спідничці, з пакетом у руках.
— Можна?
— Так. Що ви хотіли?
— Як мені знайти завідуючого відділенням?
— А у нас зараз кожен сам собі завідуючий, — пробуркотів Беженар.
— І… ви також? — не розгубилася вона.
Лікар здивовано глянув на дівчину і запитав:
— То що ви хотіли?
— Мене на практику прислали, до хірургії. Я була у головного, сказав іти сюди, до завідуючого.
— Зав у командировці, — коротко пояснив Беженар. — А виконуючий обовʼязки вже в операційній. Халат є у вас?
Вона кивнула.
— То вдягайтеся і… Чекайте, — він схаменувся. — Може, вам підписати щоденника і відпустити додому? Чи хочете чогось навчитися?
— Навчитися… — несміливо промовила практикантка.
— Тоді вдягайтеся і ходіть до шістнадцятої палати. Там новий хворий поступив. Подивіться його, розпитайте. Потім напишете його історію хвороби — і мені легше буде. Чого не знаєте — я підкажу.
Дівчина квапилася, вдягаючи халат, плутаючись у ґудзиках і поглядаючи на лікаря. Він тільки раз зиркнув на неї з-за своєї писанини.
— На все про все у вас сорок хвилин. Потім я їду на призовну комісію. Якщо хочеш — візьму із собою. Там також багато корисного, ще й писанини вистачає.
— Гаразд, — відповіла дівчина, — а як до вас звертатися?
— Ой… — наче вибачаючись, зітхнув Беженар, — зовсім запрацювався. Валентин Іванович.
Він підвівся з цілком серйозним виглядом і доволі галантно простяг практикантці свою «граблю».
— Ліда, — посміхнулася вона.
— Ну, вперед, Лідо! — наставницьким тоном промовив лікар, повертаючись до столу.
У передопераційній було неспокійно. Олег, уже в піжамі, мив руки по лікоть щіткою під струменем води з крану. З роздягалки, натягаючи на ходу сорочку піжами, не звертаючи уваги на санітарок, вилетів Медвідь. Швидко витягши з бікса маску та шапочку, вдягав, кинувши черговій сестрі, що зазирнула сюди:
— У темпі, чого чекаєте?
— Так голити хворого потрібно.
— Тут поголите! Анестезіологи вже чекають. Завозь вже, вдягайте маски, бахіли і голіть тут. Послав Бог на нашу голову сьогодні…
— Як тиск? — запитав Олег.
— Вісімдесят на сорок. Чорти б…
— Нічого, викрутимося. Усе буде гаразд.
Хворого вже завозили.
— І чого вона його тримала? — продовжував «стогнати» Медвідь. — Діда кінь копнув так, що старий зразу вирубився, а вона, зараза, чекає чогось. Та дзвони, бабо, на «швидку», поки ще живий…
— Селезінка, напевно… — сказав Олег.
— А як щось більше?
— Ну, не аорта ж! Не довезли б… А все, що менше, — впораємося.
— Тим не менше, ситуація серйозна, — вів своєї Ілля.
— Згідний. Якщо хочеш — я прооперую.
— Ти знаєш, я був би не проти, — зрадів Медвідь. — Казав же шеф, що ти мене маєш опікати.
— Ну, не опікати, а допомагати. А опікати ти мене повинен — я ж у вас людина нова.
У передопераційну заскочив Голоюх.
— Що за гармидер? — запитав із порога.
— Мийся давай, — обернувся до нього Ілля. — Травма живота, кровотеча.
— Веселі справи… — Тарас попрямував до роздягалки, знімаючи халата.
— Олег Вікторович оперує, ми «на гачках», — навздогін гукнув Ілля.
— Єсть, шеф… — почулося з роздягалки.
У відділенні панував спокій. Із практично порожнього коридору було видно, як у маніпуляційній сестра робить заплановані інʼєкції. У просвіті зʼявилася постать Савчука. Поглядаючи на боки, з поважним виглядом він дійшов до маніпуляційної і зазирнув туди. Чергова Оксана тільки мовчки озирнулася.