— Значить, так, — промовив головний, щойно Савчук переступив поріг, — телефонував по мобільному начальник управління. Щойно вони зустріли республіканського травматолога. Їдуть у машині за десять кеме від нас, і професор хоче по дорозі подивитися травматологічну службу в районних лікарнях. Зараз будуть тут. Беженар щойно поїхав із військкомату — не можу його зловити. Бігом дуй до травматології — нехай понаводять блиск. Щоб у палатах порядок був, історії щоб на місці. І сам чекай там, я їх приведу.
Прибитий цією новиною Савчук мовчки рушив виконувати вказівки.
В операційній усе «горіло».
— Ілля Петрович, активніше відсмоктувачем… Я ж нічого не бачу!
— З-зараза… заливає…
— Ще одну пелюшку дайте! Тарасе Васильовичу, тримай кишки, щоб сюди не лізли.
— Ось вона! — зрадів Медвідь.
— Так, так. Повний відрив… Забери це. Викинь!
— Де ж ніжка?
— Скальпель, швидко!
Сестра подала миттєво. Олег зробив додатковий боковий розріз.
— Нехай кровить — це дрібниці. Нам до ніжки дістатися…
— Мужики, тиск падає! — це був анестезіолог. На обличчі Щура зʼявилося серйозне занепокоєння.
— Скільки?
— Шістдесят на нуль.
— Ч-чорти б… Ось вона! Хапай бігом, федоровським! Ну ж!
— Зараз… незручно… Є! Взяв.
— Став ще один. Тільки грубіше, надійніше. Молодець. Вʼяжемося. Так, — останнє вже адресувалося Щурові, — у нас кровотеча зупинена. Підносьте тиск. Ми вʼяжемо ніжку, миємо в животі та виходимо.
— Еге… «підносьте»… — пихтів Щур. — Піднесеш тут…
— У вас дві вени?
— А як же! Підключичка стоїть. Струйно ллємо. Так, зупинка! Зупинка серця! Масаж!
Миттєво опустивши стола донизу, Щур дістався зі свого боку до грудей хворого і почав непрямий масаж серця. Запанувала тиша — тільки незворушно відбивав ритм наркозний апарат, дихаючи за хворого. Хірурги припинили будь-яку діяльність.
— Може, я звідси? — обережно запитав Олег.
— Давай, якщо можеш… — проскрипів Щур.
— Відводь, — скомандував Олег Голоюхові. — Скальпель!
Хірургу довелося нахилитися дуже низько, щоб крізь рановий отвір у животі бачити діафрагму хворого.
— Ну, що там?! — голос Щура переривався у такт поштовхам. Обличчя його вкрилося потом, а накрохмалений високий ковпак, який по-геройськи стояв догори на початку операції, зовсім «упав», змокнувши і переломившись наперед.
— Зараз, руку в діру запхаю… Де ж те серце? Все. Я сам.
Анестезіолог розігнувся, а Олег продовжував залишатися у цьому зігнутому положенні, роблячи прямий масаж серця.
— Стіл підніми… Бо мене зараз скорчить, — попросив він Щура.
Усе операційне поле повільно полізло догори.
— Працює, — сказав Олег. — Працю-ює…
— Преднізолону сто двадцять, — командував на своїй половині Щур, — тоді корглікон… Кров готова?
— Так.
— Давай, Наталю, в ту другу вену підключай.
— Тиск який? — запитав Олег.
— Вісімдесят на тридцять пʼять.
— Ми можемо працювати?
— Так.
— Давай, Надю, шити ніжку селезінки. Потім діафрагму, миємо — і по операції.
— Відкривай новий бікс, — скомандувала Надя санітарці. — Салфетки кінчаються…
Невеличкий, тлустенький, але прудкий дядечко летів коридором травматологічного відділення Тачанівської райлікарні так, що за ним ледве встигали головний лікар та інші супроводжуючі з обласного управління.
— Ага… — він оглядав усе навколо, — це, ви кажете, травматологія…
— Так, на двадцять пʼять койок відділення у складі хірургії, — пояснював Лабо.
— І лікаря також немає, як і у травмкабінеті?
— Ну чому ж — є. Я вам пояснював, один травматолог у нас поїхав на призовну комісію, а інший… о, Петро Петрович!
Савчук несміливо намалювався у районі сестринського посту.
— Доброго дня, — попрямував до нього республіканський спеціаліст, простягаючи руку. — Ви травматолог?
— Так, власне…
— Скільки років працюєте?
— Вісім, начебто…
— Як це — начебто? А яка у вас категорія?
— Та ніби поки що ніякої.
— А чому? Чому не здаєте?
Савчук на це тільки дурнувато посміхався.
— А що ви оперуєте?
— Та, власне… Я у поліклініці… на півставки…
— Гаразд, до цього питання ми ще повернемося, — промовив головний спец. — А зараз оглянемо контингент хворих, які лікуються у вашому відділенні.