— Доктор… е-е… а що ви збираєтеся робити? — боязко запитала чергова.
— Ти ж чула, — незворушно відповів Петро Петрович, — скелетний витяг накладати.
Він поклав шприц на лоток і, взявши дриль, уставив туди довгу металеву шпицю. Потім намірився на точку, по якій хвилин двадцять тому стукав республіканський гість, приставив дриль і почав свердлити. Шпиця легко просвердлила голову і вийшла з другого боку.
— Як ви себе почуваєте? — запитав Савчук.
— Нічого, доктор… — просичав хворий.
Відʼєднавши дриль, Петро Петрович встановив на шпицю скобу, затяг болти і приєднав мотузку.
— Ну, повісьте йому для початку кілограмчиків зо три, — промовив він до медсестри.
За кілька хвилин витяг було налагоджено.
— Ну як? — знову запитав Савчук у хворого.
— Дякую, доктор! — пожвавився той. — Я тепер говорити можу нормально і під шию нічого не тисне. Як на світ народився! Правда, якісь мурашки по ногах побігли, коли ви свердлили, але вже перейшло.
Із переможним виглядом Петро Петрович вийшов із палати.
У кабінеті головної медсестри Тачанівської райлікарні зависла важка атмосфера. Перевіряючий КРУ сидів за столом, скинувши піджака і розвісивши його на спинку стільчика. Навколо стояв страшний гармидер — на столах купи паперів, кругом розставлені коробки з різним реманентом, усе з ніг на голову. За вікном починало темніти.
— Та-а-ак… — протяг КРУк, настовбурчивши вуса. — То ми виведемо кінці, нарешті, з цими е-е… калоприймачами?
Зіна лише безсило знизала плечима.
— Отже, ви, шановна, нарахували шістсот сорок. А по паперах повинно бути шістсот шістдесят. Заносити до акту, чи ще шукатимете?
— Послухайте… — головна знову взялася переконувати чиновника. — Ви ж бачите — вони наче цигарковий папірчик, могли десь злипнутися… або завалитися…
— Не знаю… ви вже двічі рахували. Будете ще шукати? Як хочете. Пишу в протокол нестачу. Або шукайте.
— Що тут шукати? — нарешті зірвалася Зіна. — Їх викинути потрібно разом із бинтами! Вони ж не практичні! Лежать уже рік, а ніхто не бере! Від них парить шкіру, а прокладок у комплекті немає. Та зрозумійте, неможливо їх сплавити «наліво»! Кому вони потрібні?
Мовчки вислухавши цю тираду, КРУк запитав:
— То будуть представлені відповідні документи, чи заносити в акт?
Замість відповіді Зіна зняла трубку.
— Алло! Ада Василівна? Це Зіна. Пробачте, що вдома турбую. Тут дійшли до калоприймачів, двадцять штук бракує… Може, ви самі? Добре, пробачте, — жінка поклала слухавку і звернулася до перевіряючого: — Вона каже, що хірургія брала. Завтра вам представлять акт про списання.
— Гаразд, — знизав плечима КРУк. — Почекаємо до завтра. А зараз… Що у нас по списку? Протизаплідні засоби.
— Не буду я серед ночі розбирати тут із вами протизаплідні! — вибухнула Зіна. — Ще чого! Уся бухгалтерія давно зачинена, ми тут самі на весь корпус, а я буду у протизаплідних засобах копирсатися?
— Як скажете… — незворушність була головною рисою цього щуроподібного чоловічка. — Знайдемо щось інше.
— Послухайте, Сергію Григоровичу, — з удаваним співчуттям запитала головна, — вам що, не набридло? Ви що, спати не хочете? Вже десята! У вас що, робочий день безрозмірний?
— Я у відрядженні, — байдуже відповів той. — Швидше зроблю — швидше додому. Тоді й відпочиватиму. До речі, Ада Василівна обіцяла каву на ніч…
— Зараз зроблю, — промовила Зіна, переходячи у сусіднє приміщення кабінету.
Двоє підлітків, спираючись на милиці, застигли під похмурою стіною без вікон. Це була та сама «трупарка». Третій стояв між ними, підтримуючи здоровою рукою іншу, загіпсовану вище ліктя. Стояла тиша, тільки у траві сюрчали коники.
— Ну, де ж вони?
— Засцяли… — посміхнувся Вітюня.
— «Стрілка» відміняється, — майже радісно промовив відіпʼятий позавчора Серьога, який переминався «на трьох».
За моргом почулося шаркання ніг. Вони зʼявилися у такому ж складі. Найдовший ішов посередині, нахиляючись уперед та тримаючись рукою за правий бік, де кілька днів тому вирізали апендицит. Хлопці наблизилися упритул, а їхні супротивники припинили підпирати стіну похмурого закладу.
— Ну шо, пацани? — запитав найголовніший із представників хірургії.
— Багато берете на себе, — відповів Вітюня, цвиркнувши крізь зуби, адже вважався «босом» у травматології.
— Це хто багато бере?
Пацієнт хірургії впритул наблизився до «співрозмовника», так що вони майже торкнулися один одного. Поштовх був непомітним. Вітюня відповів набагато сильнішим. У відповідь суперник замахнувся і вдарив. Одночасно Славик, який виглядав до цього найбоязкішим, вимахнув милицею по голові найдовшого. Той схопився за вдарене місце і зігнувся, а хлопчина замахнувся на іншого. Проте третій із хірургії кинувся йому в ноги, точніше, в одну ногу, на якій він стояв, — і «воїн» із криком розтягся на землі. Вітюня качався поруч в обіймах із першим, а Серьога, змахнувши і собі милицею, завалив по голові того, хто притис до землі Славика. Цієї миті він сам отримав удар, від чого втратив рівновагу і змушений був спертися на загіпсовану ногу.