— Ой! Нога! Нога!!!
Цей крик пронизав вечірню тишу, рознісшись далеко за межі Тачанівської лікарні. І лише пʼятеро тіл, які качалися по траві, деручи одне одного, не чули цього несамовитого вереску.
Той, хто стояв біля вікна у морзі, відвернувся. Крик хлопця не привернув його уваги, адже він бачив усе з самого початку. За інших обставин він би втрутився і зупинив це неподобство. А зараз… Схоже, ця людина не бажала бути побаченою.
В ординаторській кипів електрочайник. Ілля засипав каву по кружках, потім розлив воду. Увійшли Олег із Голоюхом. Женатий із задоволенням потяг носом:
— Оце я розумію, кава.
— Та яка там кава у нас на периферії… Де нам до вашої, харківської.
— Досить, не прибідняйся…
— Ну що, є перспективи потрапити додому?
— Є, — сказав Олег. — Ми з Тарасом дивилися хворого, непрохідність не підтвердилася. Відправили до терапії. Отож, пʼємо каву і можна розходитися.
— Дійсно, на сьогодні вистачає, — погодився Медвідь. — А ти, Тарасику, чого такий кислий?
— Та… — махнув рукою той. — Я щось не хочу кави, потім не спатиму. Іду додому.
— Ти що, нас кидаєш? Випий кави, як у тій рекламі, — зразу настрій підскочить.
— Іншим разом.
Голоюх повісив халат у шафу, попрощався з обома за руку і вийшов.
— Чого це він? — не зрозумів Олег. — Може, образився за щось?
— Та ні, — Медвідь посунув каву, — просто немає настрою у людини. Я так розумію, вдома проблеми у нього, так би мовити, особистого характеру. Давай, пʼємо — і по домах. Я помітив, якщо товктися у відділенні без діла, — обовʼязково щось привезуть.
— Правда? — здивувався Олег, відпивши з кружки. — Цікаво…
— Не віриш? Все може бути. У нас тут глибинка, забобони всякі…
Із коридору зазирнула травматологічна чергова:
— Смачного! Доктори, тут травма. Хворий із вісімнадцятої — той, кому позавчора витяжку зняли. Каже, що впав на милицях.
— На тобі! — вигукнув Медвідь. — Я ж казав! А ти не вірив.
— Це, здається, з тих хлопців, що літачки пускали, — зауважив Олег.
Слідом зʼявилася чергова із хірургії.
— Смачного! Доктори, у нас дві травми.
— Які ще травми?!
— Один ваш, після апендициту, — вона кивнула Олегові, — здоровезна рана на голові. Каже, що впав із ліжка. А другий — завідуючого. Каже…
— Та ви що, з глузду посходили? — заволав Ілля. — Куди ви дивитеся? Це що — розбірки «хірургія на травматологію»?
Кинувши недопиту каву, обоє хірургів побігли у відділення.
За вікном стояла справжня ніч. На столі поруч із КРУком парувала чашка кави. Зіна вийшла з підсобки з якоюсь коробочкою.
— Те-екс… — промимрив невтомний інспектор. — Значить, напальники… А що ж це таке?
— Ось вони, — Зіна поставила перед «щуром» коробку.
Він витяг кілька штук і здивовано присвиснув:
— Я й не знав, що такі є. Так це що, на палець вдягається?
— А на що ж?
— От ви не схотіли серед ночі протизаплідні засоби розбирати, а ці… напальники… якраз схожі… гм-м-м…
Зіна почервоніла.
— Рахувати чи ні?
— Ну, звісно. По паперах шістдесят чотири.
Червоніючи чим далі, тим більше, Зіни висипала з коробки напальники, котрі дійсно були неабияк схожі на найпопулярніші протизаплідні засоби (які відтепер у Тачанівській райлікарні застосовувалися і для зупинки кровотеч), і заходилася рахувати.
— А я піду ще кави наллю, з вашого дозволу… Господи, яка духота у вас тут… — і розсупонивши ще більше вузол краватки, КРУк зник у підсобці.
Двоповерховий будиночок на кілька квартир давно спав. Світилося лише одне віконце. Мотор важкої машини чувся ще здаля. КамАЗ із причепом підліз до будинку вузькою вуличкою і став упритул до паркану. Відчинилися шоферські дверцята, й на асфальт важко скочив чоловʼяга у сорочці, розстібнутій до грудей, та мʼяких домашніх тапочках. Провівши важко рукою по неголених щоках, він зачинив машину і зник у підʼїзді.
Він увійшов до темного коридору квартири на другому поверсі і клацнув вимикачем. Потім пройшовся по обох кімнатах. В одній із них двоспальне ліжко було застеленим. Нікого. Впавши у крісло, водій КамАЗу вирячився на вимкнутий телевізор так, ніби по ньому щось показували. Дихання його помітно почастішало, пальці кілька разів стиснули підлокіття. Потім несподівано скочив і майже вибіг із квартири. Голосно хряпнули двері підʼїзду, збудивши тих, хто щойно засинав. Заревів мотор, і КамАЗ понісся нічним Тачановим.