У перевʼязочній ставало чимдалі тісніше. Один хлопець сидів на стільчику — мав забинтовану голову, інший стогнав, лежачи на столі. Його саме обдивлялися обоє лікарів. Медсестра готувала на столику інструменти.
— От, бандити, — не міг заспокоїтися Ілля. — Розбірки влаштувати… Знаєш, що шеф завтра казатиме? А головний що скаже?
— Ну, головного посвящати не обовʼязково, — припустив Олег.
— Та як же не посвящати, якщо у міліцію повідомити належить! Бійка, як-не-як. А завтра їхні мами позбігаються і почнуть розбиратися, хто винен. Ми з тобою виявимося крайніми.
— Дядьку, не треба міліцію… — промимрив хлопець, який сидів. Інший тільки стогнав.
— Треба, дорогенький, — їдко посміхнувся Ілля. — Я це тобі запамʼятаю. Постараюся, щоб тебе одразу на облік поставили. Мені давно вже спати належить, а я тут із вами, бовдурами, цяцькаюся!
— Ну, не треба, дядьку, — канючили вже обоє.
— Я пішов дзвонити, а ти ший свого, — звернувся Ілля до Олега. — А я потім шефового зашию.
Вийшовши з перевʼязочної, Ілля сів до телефону і набрав коротке нуль-два.
— Черговий міліції капітан Панчишин, — відповіли з трубки.
— Вас турбує райлікарня, черговий хірург, — карбував стандартну фразу Медвідь, — повідомлення запишіть.
— Що там сталося?
— Двоє із розбитими головами, один із повторним зміщенням перелому — бійка була.
— Чекайте, що це за повторне зміщення?
— Ну, хворий у гіпсі, з переломом ноги побився і настало таке ускладнення.
— Як — ваші хворі побилися? — здивувався черговий.
— Так, пацани по тринадцять років.
— Доктор, та дайте собі спокій, — обурився капітан. — Ми не приймаємо таких повідомлень. Пацани побилися — завтра помиряться, а нам тиждень відписуватися!
— Шановний пане Панчишин, — терпляче промовив Ілля, — у них травми, отримані у бійці. Ми зобовʼязані поставити вас до відома. А ви робіть, що хочете. Завтра батьки зʼявляться і почнуть розбиратися. Ви ж потім нас крайніми і зробите.
— Та не зробимо…
— Записуйте!
— Та гаразд, пишу, — невдоволено пробурмотів Панчишин. — Ручку візьму…
Коли Медвідь повернувся, Олег уже накладав шви на голову одного із забіяк.
— Ну що, повідомив? До речі, слухай, а що то за вікно на першому поверсі світиться? Там начебто бухгалтерія. Що вони о такій годині роблять?
— Це кабінет головної сестри. Там зараз перевірка КРУ. По ночах сидить, риє. Зʼїдені мишами бинти перекидає, дивиться, чи ми не наживаємося на них.
— Завал… — тільки й спромігся вимовити Олег.
А КРУк тим часом поставив на стіл чашку і ще більше розтяг краватку на шиї.
— Ну, Зінаїдо Іванівно, будемо закінчувати на сьогодні. Вистачить. Духота така — наче до грози.
Чути було, як надворі загуркотів мотор і шкрябнули шини по асфальті. Потім без стуку до кабінету заскочив чоловʼяга у засмальцьованих кімнатних тапочках та розхристаній сорочці — увесь збуджений, почав озиратися. Погляд його одразу ж прикипів до розсипаних по столі напальників. Очевидно, він також не знав призначення цього медичного «реманенту». Щелепа відпала, обличчя перекривилося, а вуха вловили звуки, які свідчили про те, що у підсобці хтось є.
— Хтось прийшов… — почувся звідти чоловічий голос.
А потім зʼявився він — із якимись щурячими вусиками, вимученим обличчям та скуйовдженим волоссям. Краватка і комір сорочки були розсупонені. Лише тепер бідака-шофер побачив кинутий на стільчику піджак.
— Хто там іще? — долинув із тієї ж кімнати голос Зіни.
У непроханому гостеві, здавалося, від голосу головної сестри спрацював якийсь механізм. Заревівши і нахиливши низько голову, він, наче бугай, налетів на КРУка, що остовпів від цієї картини, і з розгону затопив йому кулаком у живіт. Того одразу зігнуло навпіл. І тоді тишу прорізав дикий крик Зіни:
— Славцю, ні!!! Славик!!! Не треба, придурку!!!
Вона вчепилася за нього ззаду, але оскаженілий чоловік, скинувши її, додав інспекторові ще раз. А потім ще.
Зіна скочила на оскаженілого знову, намагаючись відтягти від нещасного КРУка, який лазив по підлозі, хапаючи ротом повітря. Та міцний водило струснув її з себе, а потім закатав такого ляпаса, що луна пішла за межі кабінету.