— Ти ще скажи… — задихаючись від люті, промовив він, — «це не те, що ти думаєш»… Знаєш — як у серіалах говорять…
Розібравшись із дружиною, Славік відчув новий приплив люті та, схопивши з підлоги здоровезну коробку не знати з чим, грохнув її зверху на бідного КРУка, який на той час уже зумів стати навкарачки й намагався відповзти у якийсь безпечний кут. Той розтягся на повний зріст. Тоді шофер, піднявши жертву за ремінь штанів, потяг до столу з напальниками.
— Славцю!!! — волала Зіна, — це перевіряючий! П-придурок!!! Пусти його!!!
— Я бачу, що ви тут перевіряєте… — він, тримаючи інспектора однією рукою за ремінь штанів, іншою зловив його за волосся на потилиці і вкарбував у ті злощасні напальники. А потім гидливо взяв один і підніс до самого носа КРУКа. — Гарно запаслися. Он скільки… Тільки розмір у тебе щось не надто чоловічий…
— Ідіот!!! — продовжувала верещати Зіна. — Це ж напальники!!!
— К-коз-зел… — промимрив КРУк розбитими губами. — Це ж н-нап-пальники… Я теж не знав…
Хворих у перевʼязочній поміняли місцями. Тому, кого шив Олег, сестра вже бинтувала голову, а його місце зайняв інший. Він вкладався на столі, примовляючи крізь сльози:
— Дядьку, ну навіщо ви міліцію? Ну навіщо? Дядьку, подзвоніть, що вже не треба!
Не реагуючи на благання, Ілля запропонував колезі:
— Олегу, ти вже їдь. Я цього дошию і також забираюся, бо це до ранку тягтиметься. Іди, дзвони по машину та їдь.
Проте вийти з лікарні їм сьогодні, напевно, не судилося. До перевʼязочної зазирнула Оксана — чергова:
— Ілля Петрович, там зі «швидкої» дзвонили. Інспектора оцього з КРУ несуть на носилках.
— Як — на носилках? Що з ним?
— Кажуть — побили, живого місця немає…
— Атас… Хто ж постарався?
— Не знаю… — Оксана змовницьки стишила голос. — Кажуть, чоловік нашої Зіни. Просто у кабінеті… Із рейсу повернувся, а вони там…
— Ні, цей дурдім колись скінчиться?! — набравши у груди повітря, сердито вимовив Ілля. — Коли це припиниться?
— Гаразд, — зітхнув Олег, — оскільки я вільний, то йду займатися хворим.
— Олег Вікторович, — зупинив його Медвідь, — дзвякни насамперед на «швидку», нехай привезуть ще одну операційну сестру, бо не впораємося. І візьми його солідно так, в операційну, з усіма прибамбасами. Обстав, словом, як належить. Нехай налякається, може, менше діставатиме. І анестезіолог збоку нехай постоїть. Ну, ти зрозумів…
— Усе на сто процентів, — відповів Олег, виходячи.
У невеличкій спальні на двоспальному ліжку лежало двоє. Він — розкрившись до половини, а вона — навпаки, закутана з головою. Несподівано задзеленчав телефон на тумбочці. Чоловік лише невдоволено замуркотів і потяг ковдру на вухо. Жінка, намацавши кнопку, ввімкнула нічник і взяла трубку.
— Так…
— Доброї ночі. Ти, Надю?
— А хто ж…
— «Швидка» турбує. Тебе треба у хірургію, терміново.
— Але сьогодні не моє чергування.
— Знаю. Новий лікар дзвонив, казав, що треба другу операційну — роботи багато.
— Збираюся… — невдоволено промовила вона.
— У нас усі три машини на викликах, то тут хворого своєю машиною підвезли, я родичів просила — вони зараз по тебе легковою приїдуть.
Надя сиділа нерухомо кілька секунд, сподіваючись, що сон відпустить сам, але марно. Струсивши головою, сестра сіла до трюмо і протерла обличчя лосьйоном, потім мазнула помадою по губах і почала «чесати» вії пензликом туші.
У «сімці» нічними вулицями Тачанова їхали двоє — чоловік та жінка. Обоє виглядали знервованими. Особливо вона — повна нафарбована дама «з претензіями».
— Мені це ось вже де сидить! — сварилася вона, показуючи на горло. — Як тобі треба — то це одне діло. Як комусь — зовсім інше.
— Не діставай, — відмахнувся чоловік із несвіжим обличчям, на якому чітко виднілися мішки під очима.
— Як Ірка скаже — у тебе інша реакція… — продовжувала вона.
— Не діставай, я сказав…
— А як же, «не діставай»… От заберуся скоро до Італії, тоді вже не діставатиму.
— Якщо не замовкнеш зараз — розвернуся і поїду назад, — ледве стримуючись, промовив чоловік.
Машина крутнулася ще кілька разів вузькими темними вуличками і підʼїхала до будинку на два підʼїзди. Взявши щось у поліетиленовому пакеті, жінка зникла у ближньому парадному. А чоловік, сплюнувши спересердя у вікно, відкинувся на спинку і увімкнув магнітолу.