Хвилини за дві-три з іншого підʼїзду вийшла операційна сестра Надя. Вона озирнулася і побачила «сімку» з прочиненими дверцятами, але чомусь біля сусіднього підʼїзду.
— Т-тумак… — роздратовано пробурмотіла вона і збігла сходами.
Підійшовши до машини, жінка зазирнула крізь незачинені дверцята і, побачивши, що водій кайфує під музику, запитала:
— Ну то що — їдемо, чи як?
Він розплющив очі й здивовано пройшовся поглядом по її нафарбованих віях та постаті у тонкій сукні. Обличчя водія одразу ж набуло зовсім іншого виразу.
— Звісно, їдемо!
Він покрутив ключа, і машина рішуче взяла з місця. Магнітофон запрацював голосніше. Надя лише зітхнула та заплющила очі — прокидатися на незаплановане чергування завжди важче.
За вікном блимнули останні будинки Тачанова. «Сімка» набрала незвичної для міста швидкості. Це й примусило операційну розплющити очі. При вигляді повної темряви за вікнами Надя злякано озирнулася, і на її обличчі поступово проступив переляк.
— А… куди ми їдемо? — запитала вона.
— Та куди скажеш, незрівнянна… — проспівав випадковий Ромео, не вловивши її інтонацій. — Бак повний, подалі від міста, поближче до природи!
Надя прийняла попереднє положення, відкинувшись на спинку, а потім несподівано смикнула дверцята, відчиняючи їх. Машина різко хильнулася в один бік, потім в інший.
— Пустіть мене!!!
— Ідіотка! Куди?!
Вони кричали це одночасно. Машина злетіла з дороги та, протаранивши якісь кущі, здійняла хмару чорної води з глибокої калюжі, в якій і залишилася. Операційна видерлася з кабіни й, ледве не впавши у багно, кинулася в темряву.
— Ідіотка! Дебілка!!! — горлав чоловік їй навздогін, а потім, глянувши на власні ноги по кісточки у багнюці, вдарив кулаком по даху машини і розпачливо промовив: — Ну, зустріну я у цьому гребаному житті хоча б одну нормальну жінку?!
Ноші пронесли коридором і поставили біля санпропускника. КРУк стогнав, затуливши обличчя долонями. Хворі виглядали з палат, проводжаючи його очима. Біля нош застигла і Зіна з переляком на обличчі. Олег схилився над потерпілим, обмацав його голову, повернувши її в один, потім у другий бік, виміряв пульс, зазирнув у зіниці.
— Що з вами сталося?
— Не знаю, доктор… Перевіряв… Потім прийшов якийсь мужик… у тапочках… Далі не памʼятаю…
— Ну що ж, у вас серйозні травми. Потрібно зашити рани, ну, і доведеться полежати у нас кілька днів. Зараз готуємо операційну.
— Операційну?! О-о-ой…
— Олег Вікторович, що з ним? — ковтаючи сльози, пошепки запитала Зіна.
— Доктор… Що зі мною буде? — стогнав КРУк. — Я тут сам, зі мною нікого…
— Не хвилюйтеся, — посміхнувся Олег. — Зараз у відділенні знаходиться виконуючий обовʼязки завідуючого. Для вас, гадаю, він виділить усі медикаменти безкоштовно, з гуманітарки.
— Ні! Не треба з гуманітарки!!! Я все куплю!
— Як скажете, — заспокоїв його Олег. — Але не хвилюйтеся, вам не можна.
Розвʼязуючи на ходу маску, підійшов Медвідь.
— Ти знаєш, а у нього струс мозку, — тихо промовив Олег.
— Добрий вечір! — лагідно привітався Ілля.
— Який же він добрий… — продовжував плакати ще годину тому незворушний чиновник. — Що зі мною буде?
— Не хвилюйтеся, Олег Вікторович вас вилікує. Він фахівець високого класу, з Харкова. Вам зроблять усе на вищому рівні.
— Що? — не зрозумів бідака. — Із Харкова?! Це що — спеціально для мене викликали? Мої справи настільки погані?
— Ну що ви! — заспокоїв його Ілля. — Нічого страшного, просто спеціально для вас…
— Давайте в операційну, — скомандував Олег.
Ноші підняли.
— Що тепер буде? — продовжував стогнати КРУк.
— Ну що ж тепер поробиш… — розвів руками Ілля. — Не треба зловживати роботою. Бамкнуло шосту — йди, відпочивай.
— А ви? — плаксиво заперечив той.
— Ну, ми — інша справа, — посміхнувся Ілля. — Он — людей рятуємо. Тут нікуди не дінешся, треба.
— А ми… — ображено почав КРУк, та затнувся.
— Країну, так? — підказав Ілля.
Той лише відвів погляд.
— Е-е, шановний… — Медвідь несподівано став серйозним, — зловивши райлікарню на двох неописаних бинтах, країну не врятуєш…
Його вже заносили до операційної. Олег рушив за ними.
— Ну що з ним? — не могла заспокоїтися Зіна.
— Та не смикайся, Зіно, — скривився Ілля. — Пара ран на голові й, можливо, струс мозку.
— О-ой… — вона злякано затулила рота. — І що тепер? Що Славику буде?
— Нічого не буде, не скачи. Нема чого товктися по лікарні у нічний час, без краватки, ще й у розхристаній сорочці. Тут будь-який адвокат вигородить. Твій-то хоч тверезий був?