Малевич здер трубку з телефону й набрав головного. Обличчя його поступово прояснювалося. Зав починав розуміти все.
— Дурню!!! — заволав він до Савчука. — Це ж спеціальна скоба повинна бути! Отвори тільки у зовнішніх платівках черепа робляться, і скобу вставляють із боків! Оце республіканський мав на увазі! Просто їх ніде немає, цих скоб. Тому ставлять петлі по-дідівському.
— Так… скелетний витяг… він казав… — белькотів Петро Петрович.
— То це і є скелетний витяг! — Малевич знову почав товкти себе по голові. — Ти що, не розумієш, що не можна металеву шпицю крізь мізки перепускати! Це ж не коліно, а голова!
На це вкрай затюканий Петро Петрович спромігся видати фразу, на яку в даній ситуації був здатен лише він:
— Але… хворому ж краще…
Аргумент мав бити наповал.
— Ні, це кінець… — мало не задихнувся Малевич. — Заберіть його кудись! Заберіть! Як ти не розумієш, що тобі якимось неймовірним дивом пощастило не зачепити тією шпицею якихось судин або мозкових центрів? Якимось дивом! Я сам не розумію, як це вдалося. А я що тепер маю робити? Викликати нейрохірургів?
Нарешті завідуючий віддихався.
— Забирайся. Щоб ноги твоєї у відділенні не було. Ніколи, поки я тут. Петрушенька-чудотворець… Щоб я тебе не бачив. Ні вдень, ні уночі!
Вкрай переляканий Савчук вислизнув із кабінету.
— Що накажете робити, колеги? — безсило розвів руками Малевич.
— А що… — зморщив лоба Беженар. — Із хворим дійсно якимось дивом нічого не сталося. Легенько відкусимо один кінець шпиці, запиляємо гладенько і витягнемо. А потім Гліссонову петлю на місце.
— Дійсно, — погодився Ілля, — інакше прогримимо у масштабах не те що області — країни!
Малевич витяг цигарки і запалив. А після кількох затяжок промовив:
— За півгодини. Витягати всі підемо. Дайте, серце заспокоїться.
Затяжки йшли одна за одною майже без перерви. Колеги мовчки розходилися з кабінету.
У санпропускнику, розчинивши вікно, стояв Беженар, спираючись руками на підвіконня. У двері постукали. Це була Ліда.
— Пробачте, Валентине Івановичу, тут чергова принесла вам заповнену історію на нового хворого. Можна дивитися і писати?
— Так, Лідочко, зроби ласку, напиши. А з чим хворий?
— Написано — артоз.
— Пиши…
— А… Ви що — так розстроїлися? Я гадала, ви курите.
— Та я взагалі не палю. А розстроївся… Навряд чи. Це було непорозуміння. До того ж, шеф вибачився. Та й його можна зрозуміти — не щодня таке стається. Усе вже гаразд.
— Ось, це вам, — почервонівши, промовила Ліда, простягаючи йому якесь печиво чи то пряник у аркуші із зошита. — Якщо ви не палите, то це якраз до місця. Я сама коли нервую, то їм багато. Мабуть, видно?
— Ну що ти, — заперечив він, — усе в нормі. Навіть більше ніж… — вираз його обличчя підтверджував тверду впевненість у цьому.
Дівчина посміхнулася. Взявши пряника, Беженар діловито оглянув його і надзвичайно серйозно промовив:
— Дякую. Сама пекла?
— Так. Але ще вдома.
— Я взагалі-то також непогано куховарю. Після того, як розвівся, — давно вже — у кулінарному відношенні цілком себе забезпечую. І взагалі, живу нормально. От інші жаліються: то не так, на роботі погано, ціни високі… Я не скаржуся. І за пряник дякую. Зараз зʼїм. Мені, правда, багато здоби не бажано.
Беженар виразно обтяг на собі халат, демонструючи міцне черево.
— Ну що ви, — посміхнулася Ліда, — дорослий солідний чоловік повинен живіт мати. А у вас він взагалі виглядає…
— Що, невже сексуально? — розсміявся лікар.
Вона почервоніла.
— Ну, гаразд. Я, в принципі, з цим згідний. Іди розбирайся з хворим, а я зараз дожену, поможу.
В ординаторській Голоюх сидів за своїм столом, а навпроти нього примостився довгий худий лікар. Віталій Іванович очолював статистичну службу лікарні.
— Тарасе Васильовичу, я від вас не відстану. Ви відповідаєте у районі за судинну хірургію, тож будьте такі добрі.
— Віталію Івановичу, давайте не зараз, продихнути не можу, їй-Богу…
— Ну, це зрозуміло. Ви ж, хірурги — страшенно завантажені, куди там рівнятися нам, простим смертним… Але я пишу докладну головному. Ні, не тільки на вас, на всіх, хто займається фікцією. У вас по звіту числиться вісімдесят хворих. А статталонів тільки сорок.
— Добре, будуть вам статталони, — примирливо пробуркотів Тарас, шукаючи щось у листках аналізів. — Скажу медсестрі — вона напише. Скільки, ви кажете?
У дверях зʼявився Медвідь. Його бачив Голоюх, що сидів обличчям до дверей, і не міг вгледіти набридливий статист. Погляд Тараса шукав співчуття.