Ілля зробив несподівано веселий вигляд і закрокував до свого місця:
— Віталію Івановичу привіт!
— Здрастуйте, Ілля Петрович. А до вас, до речі, також деякі запитання знайдуться.
— І у мене до вас одне є.
— Яке?
— Ви бачили, яку дошку хтось кинув там, де ви свого «Москвича» ставите? Така, — Ілля захоплено розвів руками, — і найголовніше — цвяхами догори! Це хтось навмисно вам поставив. Може, Голоюх, щоб ви його не діставали? — Ілля весело підморгнув статисту. — Добре, що ви сьогодні без машини — точно були би наїхали.
Обличчя лікаря-статиста мінялося поступово, але жахливо. Він насилу проковтнув:
— А… м-машина? Що…
— Яка машина? — не зрозумів Ілля.
— М-моя…
— Так я ж і кажу вам — якби ви на ній приїхали, точно би колеса попробивали.
Не знати навіщо, Віталій Іванович почав мацати рукою по столі, потім піднявся із тремтінням у колінах і, спотикаючись, вибіг із ординаторської, ледве не збивши Малевича.
До вісімнадцятої палати вони увійшли всі разом у супроводі перевʼязочної медсестри, яка несла лоток із інструментами. Так і зупинилися біля ліжка Федора.
— Так, шановний, — вагомо промовив Малевич. — Зараз ми вам знімемо цей пристрій і поставимо ту саму петлю. Нічого страшного — тільки відкрутимо гайки, заберемо скобу — та й по всьому.
— А це ще для чого? — не зрозумів пацієнт.
— Потрібно, дорогенький, у ваших же інтересах.
— Не хочу я вашого зашморгу! — обурився хворий. — Мені й так добре! Я он вже говорити можу, жувати… Ні, не хочу! Я ті три доби ледве витримав!
— Послухайте, Федоре Івановичу, — терпляче промовив зав. — Повірте, це ж у ваших інтересах! Ми боїмося ускладнень.
— Яких ускладнень? — Федір категорично не хотів нічого чути. — Мені й так добре. Не дам я вам ставити зашморг.
— Але послухайте, всі лікарі вам скажуть…
— Дійсно, — підтримали колеги, — обовʼязково, все може трапитися…
— Та що там може трапитися?! — пацієнт «став у позу». — Я сам чув учора — найголовніший доктор по костях по Україні сказав, що потрібно витяжку. І чортів усім виписав за вашу петлю! Казав, що так за царя Гороха лікували. Ви що, думаєте — я зовсім дурний? Ви гадаєте, якщо я бляху на дахах прибиваю, то у мене зовсім мізки не варять? Та я з вашим зашморгом лежав та терпів, а тепер як біла людина, і говорю, і їм… Не дамся!
— Але учора була одна ситуація, а зараз інша! — переконував Малевич.
— Не дамся!
Завідуючий тільки безсило розвів руками.
— Ну, гаразд, — сказав Беженар. — Якщо ви так категорично налаштовані, ми зараз зробимо контрольний знімок, а потім передамо по факсу отому головному травматологу. Нехай він вирішує.
— А що, так можна? — з недовірою запитав Федір.
— Треба! — сказав Малевич. — Якщо ви такий… Везіть апарат! І кличте рентген-лаборанта. Щойно буде готовий знімок — передаємо на Київ.
Уся процесія, приховуючи посмішки, вийшла з палати.
— Олег Вікторович, — сказав Малевич уже в коридорі, — зайдіть до мене, будь ласка.
Коли вони увійшли, завідуючий вказав на диван.
— Я вже у курсі вчорашніх подій. Маю на увазі операцію з приводу травми живота. Не можу не відзначити — ви з честю вийшли з цієї ситуації.
— Ну, напевно, це той випадок, коли переможців не судять, — скромно відповів Олег, — могло бути всяко…
— Навіщо ви так? — не погодився Малевич. — Я вважаю, ніколи не слід принижувати власних заслуг. Тим паче, ситуація була дуже складною. Медвідь зі Щуром мені все розповіли… Чесно кажучи, не знаю, як би я сам повівся у таких умовах. Радий, що все закінчилося добре. Олег Вікторович, в мене до вас буде прохання. Моя мати хворіє. Старенька вже. Я сьогодні по обіді повинен поїхати. Це аж у Вінницькій області. В головного я вже відпросився. Медвідь із Голоюхом гарні хлопці, толкові, добросовісні. Але у вас досвіду більше, та й хватка зовсім інша. Підстрахуйте їх. Ви ж бачите, що тут робиться. Там, де ви працювали, — величезна клініка, купа професорів, доцентів… Станься щось — є кого на допомогу кликати. А тут до обласного центру сто «кеме». Не дай Бог, щось серйозне, термінове — тільки на себе й сподівайся. На біду багато не треба!
— Миколо Прокоповичу! — запевнив Олег. — У межах моїх можливостей повністю на мене розраховуйте. Їдьте і не переживайте. Разом упораємося.
— Дякую, — відповів Малевич.
— Нехай ваша мама видужує.
Травматологічна вісімнадцята палата спала, занурена в темряву. Несподівано хтось із хворих заборсався на ліжку, а тоді щось голосно грюкнуло. Потім ще раз — цей раз так, наче щось важке скинули на підлогу, а потім воно покотилося по долівці. Вітюня, притримуючи руку в гіпсі здоровою, піднявся на скриплячих пружинах і увімкнув світло. Так і застиг, зіщулившись, — намагався зрозуміти, що ж трапилося. Двоє його друзів також підняли голови та завмерли у повному нерозумінні. Федір, у якого вже стояла звична Гліссонова петля, щось замугикав і замахав рукою у бік сусіда навпроти, яким був Ревуцький.