— Дядь Міша, чого ви серед ночі банками розкидаєтеся? — невдоволено зауважив Вітюня. — Люди спати хочуть!
— Та… — розвів руками Ревуцький. — Тут миші такі бігають… Як коні! Заснути не можу. Не лікарня, а комора якась.
— Та біс із ними! Заплющуйте очі та спіть!
— Ага… Банкою забити хотів, але промазав, бо темно.
Сусід із петлею знову замугикав, погрожуючи «бойовику» кулаком.
— Спи, дядь Міш, — порадив Вітюня. — Перша година, все-таки…
Хлопець не полінувався підвестися, підняв літрову банку із залишками картопляного пюре, що не розбилася якимось дивом, і поставив біля дяді Міші на тумбочку. Потім вимкнув світло та ліг.
Тиша тривала хвилин зо пʼять. Потім почулося борсання та удар. Банка покотилася знову. А із койки Ревуцького чулися якісь хлопки. Вітюня скочив із ліжка й увімкнув світло. Дядь Міша, лежачи на витяжці, весь вигнувся і намагався скрученим рушником щось вдарити під власним ліжком.
— Дядь Міша, що за фігня? — не приховуючи злості, поцікавився Вітюня.
— Еге… Задовбали! Бігають тут… Розвели…
— Та це вже ти усіх задовбав! — не витримав Серьога, який досі намагався заснути під цей гуркіт. — Дядь Міша, заспокойся, бо зробимо тобі темну.
Вітюня знову підвівся, знайшов банку і поставив її цього разу в тумбочку так, щоб Ревуцький не міг дістати. Потім уклався на місце.
У відділенні запанувала тиша. Чергова, накинувши на плечі ковдру, куняла у сестринській.
Цього разу грюкнуло набагато сильніше. Тепер уже з ліжка зірвався Серьога.
— Замахав уже… Скільки можна?!
На одній нозі він підскакав до вимикача. На підлозі тепер лежала сама тумбочка.
— Дядь Міша, ти що, погнав? Не всі вдома? Га?
— Так думав, якраз придавлю! А вона знову втекла…
До палати, продираючи очі, увійшла чергова..
— Не зрозуміла, а що тут робиться? Пів другої! Хлопці, ви чого не спите? А це що?
— Та ось, Дядь Міша чудить. Банками кидається, тепер тумбочку кинув.
— А чого ви мишей таких розвели? — виправдовувався порушник спокою. — Спати не дають! Шурхотять, скоро по ліжках лазитимуть.
— О! — в сестри мало не відняло мову. — Які миші? Ви що?
Вона нагнулася та поставила на місце тумбочку.
— Так, очі заплющили і спати. Ви що тут влаштували? Завтра завідуючому скажу.
Ревуцький зітхнув, проте замовк. Чергова вимкнула світло й зачинила двері.
Нарешті у вісімнадцятій все заспокоїлося. Хворі спали. За винятком Ревуцького. Він постійно прислухався і здригався.
— Хана… — нарешті прошепотів сам собі. — Загризуть, сволочі…
Дядь Міша сперся на лікоть і звісив із ліжка здорову ногу. Потім підтяг до себе ту, що була на витяжці. Діставши з ящика столу ножа, він дотягся до коліна, де від скоби відходила мотузка з підвішеними гирями, і перетяв її. Гуркіт був просто жахливий. Гирі розкотилися по підлозі, а сам Ревуцький впав із ліжка, підхопив у руки милицю Сергія, що стояла спертою до стіни, і з криком: «Сволочі! Не дамся!» — на одній нозі поскакав у коридор.
З ординаторської вже бігли Голоюх із Олегом. Дядь Міша сидів спиною до стіни у коридорі та, розмахуючи на всі боки милицею, відбивався від неіснуючих мишей.
— Ну, чого вилупилися? — промовив Голоюх до сестри з санітаркою. — У нього «білочка» почалася! Ось що оковита робить. Дзвоніть по нарколога, нехай везуть терміново.
Тим часом Дядь Міша з неабиякою наснагою добивав на підлозі коридору мишу, якій не пощастило, примовляючи при цьому:
— Ось так, хоч одну…
«Швидка», що розвозила трьох хірургів по домах, зупинилася у темряві біля двоповерхового будинку.
— Ну що, — сказав Олег, — а може, незважаючи на пізню годину, по чашці кави та двадцять грам? Однаково ніч пропала. А я за новосілля досі не виставляв.
— Незважаючи на ранню годину! — виправив Ілля. — Поховав цей хронік нашу ніч. Як це Беженар його проморгав? Йому би щодня грамів по пʼятдесят давати — й усе було б гаразд. А так — уже пів на четверту, між іншим.
— То як? — перепитав Олег і, не чекаючи, вирішив сам: — Пішли!