— О! — здивувався він. — А ти чого тут?
— Приїжджав про всяк випадок учорашнього хворого глянути — того, що ми оперували. Усе гаразд.
— А мене навіщо викликали? — не зрозумів Ілля.
— Защемлена грижа поступила.
— Та ж Голоюх сьогодні ургентний. Що, вдвох не впораєтеся?
— Ну, Голоюх у відділенні, — пояснив Олег, — але щось мнеться. Наче як додому треба йому. Очевидно, нам із тобою доведеться оперувати.
Медвідь пішов до хірургії, а фельдшерку, що сиділа поруч, саме закликали до телевізора. Глянувши підозріло їй услід, Олег перегорнув багато сторінок назад, аж на минулий рік, шукаючи потрібну дату. Нарешті у графі чисел промайнуло — 16 жовтня. Він витяг із кишені записник, на одній зі сторінок якого рукою Володі Якимця була записана та ж сама дата. Буркочучи собі під ніс, Олег почав вивчати, що ж трапилося у лікарні цього, як вважав його старий знайомий, фатального для нього дня.
— Так… Сорок років, інфаркт… Марчук… різана рана передпліччя… Гм-м… Гострий живіт, виклик хірурга… Виклик терапевта… Ага — відвезли терапевта, відвезли хірурга. Пологи. Виклик гінеколога. Не густо… М-м! Гіпертонічний криз, владнали на дому… Все.
Останнє Олег вимовив доволі впевнено. Після цього клацнув кульковою ручкою, розкрив записник на тій же сторінці та, глянувши злодійкувато на розчинені двері, де позбиралися усі, почав переписувати щойно прочитане.
— Дурдім, — промовив при цьому сам до себе, — дур-дім.
Спокій панував і в реанімації. Щур сидів на дивані та писав історії хвороби. Телевізор працював із вимкнутим звуком — на нього ніхто не звертав уваги. Анестезистка Наталя увійшла до ординаторської та підкреслено сухо промовила:
— Доктор, я беру історії, виписувати наркози.
Обличчя її висловлювало при цьому повну байдужість до лікаря, хоч той, звісно, знав, що це не так.
— Дутися довго будеш? — запитав Щур.
Не відповівши нічого, вона рушила до дверей, але лікар зловив її за піжаму і посадив поруч із собою на диван.
— Доктор, не простягайте рук.
Наталя висмикнула тканину піжами з його кулака і спробувала підвестися, але Щур всадив її знову.
— Я не простягаю. Може, вистачить? Ти що, не розумієш? Він же злякався — думав, що серветку в животі забув! Це ж повторна операція!
— А я не злякалася?!
Під вікном загудів мотор УАЗу. Щур відчинив фрамугу і глянув донизу:
— О-о… Наталю, це до нас… Спокій нам лише сниться. Командуй — нехай місце готують. Когось на ношах витягають.
Шофер «швидкої» з фельдшером заносили хворого у відділення, насилу здолавши вузькі лабіринти сходів.
— О-о-ой! О-о-ой! — стогнав худий неголений чоловік, тримаючись рукою за груди.
Поруч із ношами йшла жінка — вся знервована, напружена — його дружина.
— Що сталося? — запитав Щур, вийшовши назустріч.
— Підозра на інфаркт, — відповіла лікарка «швидкої», зайшовши слідом за ношами.
Щур мовчки вказав їм на двері палати. Ноші занесли, й хворого переклали на функціональне ліжко.
— Що у вас болить?
— О-ой… Усе болить!
Хворий хитав головою на всі боки, демонструючи страждання, а міміка його обличчя викликала підозру, що він добряче напідпитку. Щур послухав груди фонендоскопом і промовив:
— Люба, кардіограму. Терапевта ургентного привезіть, — останнє призначалося лікарці зі «швидкої».
Забравши ноші, бригада «швидкої» залишила відділення, а на хворого вже вдягали манжети кардіографа. Чергова готувала крапельницю. Хворий у цей час жахливо стогнав і тер у ділянці серця рукою. Щур вийшов із палати, у коридорі до нього наблизилася Наталя та тихо промовила на вухо:
— Доктор, це мій сусід, Адлахович. Я його знаю — алкаш чорний. Постійно жінці скандали влаштовує, а коли вона починає міліцію кликати — за серце хапається. Його до терапії вже не раз привозили задурно.
Сергій із розумінням кивнув і підкликав до себе дружину хворого.
— Скільки він випив горілки?
— А я знаю? Він мені не звітується, — вона була добряче знервована.
— Постійно пʼє?
— Та так… Як коли.
— На серце часто скаржиться?
— Не знаю… — жінка відвела погляд. — Буває…
— Ну, гаразд, — сказав Щур. — Присядьте у коридорі. Щойно ситуація проясниться, я вам усе скажу.
Дружина хворого рушила до виходу, і це побачив сам пацієнт крізь широке вікно в стінці палати, призначене для нагляду персоналу.
— Куди?! — несподівано загорлав він пʼяним голосом. — Куди?! Ні, нехай вона бачить, як я кінчаюся! Нехай бачить! — і пʼяничка зробив спробу підвестися.