— Домовилися, — відповів Олег.
Голоюх курсував по ординаторській від стіни до стіни, не беручи участі в розмові.
— Тарасе, я правильно кажу? — озвався до нього Ілля.
— Га? — не зрозумів Тарас, ніби був відсутній. Потім спинився і промовив: — Гаразд, іду дзвякну додому. Як зняли телефон в ординаторській, мусиш іти на пост дзвонити, а там усі порозставляють вуха і слухають, про що ти...
— На, дзвони, — Олег простяг йому мобільний.
— Так розорю ж тебе...
— Не переживай.
Взявши незвичний предмет, Голоюх набрав номер.
— Алло! Люда? Це я. Що там? Який ще сюрприз? Гаразд, у нас тут ще операція, ідемо митися. Так, години дві, не менше. Ні, як їхатиму, то вже й нічний магазин зачинять. Ну, все.
Він повернув мобільний Олегові.
— Ходімо, глянемо поки що Веселовського — однаково чекати, — сказав Медвідь Голоюхові, й обидва вийшли.
Тим часом Олег, глянувши на годинник, і собі набрав номер.
— Володю? Не спиш іще?
— Ні, радий, що ти пам'ятаєш про мене.
— Слухай сюди. Усе, що ти казав, я зробив. Результати з усіх боків негативні. Жодних екстраординарних подій того дня не сталося. І кілька днів туди-сюди — також. Усе переписав із журналу. Шістнадцятого поступав інфаркт, рука порізана, гострий живіт. Усі лікарі, яких викликали вночі, — жінки, за винятком хірурга. Але він під твої стандарти не підходить. Далі — операцій за цей день узагалі не було. Розумієш? А ногу в хірургії востаннє ампутували, знаєш, коли? Ось тепер уже, два місяці тому — старій жінці з приводу гангрени. А до неї ампутацій не було півтора року! Зрозумів? Півтора, це точно. А, ще! У морзі два місяці до цього дня взагалі нікого не розтинали. До речі, їхній патана— том уже другий рік, як розрахувався, — на заробітки поїхав, за кордон.
— Гм-м... — і зараз його немає? — запитав Якимець.
— Немає. Морг без нагляду. Якщо є потреба робити розтин — кличуть патанатома з обласної. Але це буває рідко.
— А куди саме поїхав цей патанатом? — запитав Якимець.
— Не знаю. А що, це має значення?
— Можливо. Я також із-за кордону повертався тоді... Словом, точно не знаю, але цим треба поцікавитися. А що із бородавками?
— Нічого. Нікого тут такого немає.
— Гаразд, — промовив Якимець. — Тепер займайся «нерухомістю» — перелік деталей отих із мого сну: хвіртки, защіпки, ручки дверей — у тебе є. Обійди планомірно всю лікарню і пошукай їх. Але я тебе прошу — з усією серйозністю. Як хоч, то собі думай, ніби я божевільний, але контракт відроби.
— Та годі тобі! Ти ж бачиш, я серйозно взявся.
Коли Олег ховав телефон у кишені, обличчя його висловлювало повне нерозуміння.
А у реанімаційному відділенні йшла війна. Двоє сержантів умовляли Адлаховича заспокоїтися і покинути лікарню. Він тільки відштовхував їх, продовжуючи лякати всіх головою районної адміністрації. Поруч товклася дружина п'яниці, яка не залишала надії умовити «хворого»:
— Ходімо, Васю, ходімо додому!
— Я не розумію, — запитав Щур, який знову з'явився у палаті. — Чому він ще тут? Я вас офіційно викликав. У мене серйозні хворі, а цей буянить.
— Але він каже, що серце у нього болить, — засумнівався капітан Панчишин, який очолював наряд. — Ви розпишетеся, що він здоровий?
— Не розпишуся, — відповів Щур, — але лікування у реанімаційному відділенні він не потребує. Пацієнт обстежений — інфаркту в нього немає. Я прошу вивести його з відділення як порушника внутрішнього режиму. А далі — якщо вже він наполягає, що хворий, — ведіть його знову на «швидку» і нехай вирішують, де йому лікуватися. Проте не тут — це однозначно.
— Хе! — вигукнув Панчишин. — Ми його зараз скрутимо, а він впаде й щось викине. А потім он — жінка його знову піде до прокурора, як минулого року ходила, й нас знову «гратимуть» і тягатимуть...
— Куди я ходила? Куди я ходила?! — поперла мадам Адлахович на капітана. — Та він минулого року взагалі нічого не зробив! Вам аби кийками когось приголубити і в камеру посадити!
— Ну от, бачите, доктор? — розвів руками Панчишин, коли вони опинилися удвох в ординаторській. — Ви ж також боїтеся: нехай непотріб, а прийде додому, перехилить ще з півпляшки і загнеться. Колись же це станеться! Раптом якраз сьогодні? Вас же потім з'їдять, що хворого з реанімації вигнали, а він помер після цього.
— Зариють, — погодився Щур. — При нашій ідіотській системі навіть із оцим зариють, — він потрусив кардіограмою, на якій дійсно не було найменших натяків на інфаркт.