Дівчата напосіли на нього, вмовляючи лягти, та Адлахович відштовхував їх і гидко лаявся. Щур рішуче увійшов до палати.
— Так, — промовив він суворо, — зараз лягайте і лежіть тихо. Тут реанімаційне відділення, а не пивна. Кругом важкі хворі. Лежіть тихо!
— Що? — скинувся той. — Та я… Нехай вона, сука, тут стоїть! Вона мене…
— Тихо! — ще голосніше повторив Щур. — Вгомоніться!
— Та я… — продовжував буянити Адлахович. — Та мене всі знають! Я завтра буду на прийомі у Бурчуна! Мене всі знають!
— Васю, — жінка вже була поруч із ним, — заспокойся, ляж тихенько…
Побачивши її, хворий знову схопився за серце, вдаючи страждання. Медсестра, яка вже приготувала крапельницю, запитливо глянула на лікаря.
— То що робити?
— Що-що… — роздратовано повторив Щур, — підключай.
Вона помастила руку хворого спиртом, проте щойно голка торкнулася шкіри, хворий видер руку:
— Що ви робите? Не дам ніяких уколів! Я вас знаю тут… Завтра в Бурчуна буду!
У руках у лікаря нарешті опинилася розписана кардіограма. Уважно продивившись її, він промовив до Адлаховича:
— Так. Або ви зараз замовкаєте, або я викликаю міліцію.
— Що?! Міліцію?! Викликай! Та я всю міліцію знаю! Я завтра…
Увесь червоний, Щур вийшов із палати.
Нарешті Олег зʼявився в ординаторській, де сиділи Медвідь із Голоюхом.
— Ну, що?
— Та нічого, оперувати треба.
— Ну, Тарас узагалі-то лишається, — сказав Медвідь, — але ми би просили почекати, поки грижу розкриємо. Все-таки дванадцять годин від моменту защемлення. Резекцією кишки пахне. Якщо доведеться робити, зайві руки не завадять. А якщо ні — ми тебе зразу ж відпускаємо. То як?
— Домовилися, — відповів Олег.
Голоюх курсував по ординаторській від стіни до стіни, не беручи участі в розмові.
— Тарасе, я правильно кажу? — озвався до нього Ілля.
— Га? — не зрозумів Тарас, ніби був відсутній. Потім спинився і промовив: — Гаразд, іду дзвякну додому. Як зняли телефон в ординаторській, мусиш іти на пост дзвонити, а там усі порозставляють вуха і слухають, про що ти…
— На, дзвони, — Олег простяг йому мобільний.
— Так розорю ж тебе…
— Не переживай.
Взявши незвичний предмет, Голоюх набрав номер.
— Алло! Люда? Це я. Що там? Який ще сюрприз? Гаразд, у нас тут ще операція, ідемо митися. Так, години дві, не менше. Ні, як їхатиму, то вже й нічний магазин зачинять. Ну, все.
Він повернув мобільний Олегові.
— Ходімо, глянемо поки що Веселовського — однаково чекати, — сказав Медвідь Голоюхові, й обидва вийшли.
Тим часом Олег, глянувши на годинник, і собі набрав номер.
— Володю? Не спиш іще?
— Ні, радий, що ти памʼятаєш про мене.
— Слухай сюди. Усе, що ти казав, я зробив. Результати з усіх боків негативні. Жодних екстраординарних подій того дня не сталося. І кілька днів туди-сюди — також. Усе переписав із журналу. Шістнадцятого поступав інфаркт, рука порізана, гострий живіт. Усі лікарі, яких викликали вночі, — жінки, за винятком хірурга. Але він під твої стандарти не підходить. Далі — операцій за цей день узагалі не було. Розумієш? А ногу в хірургії востаннє ампутували, знаєш, коли? Ось тепер уже, два місяці тому — старій жінці з приводу гангрени. А до неї ампутацій не було півтора року! Зрозумів? Півтора, це точно. А, ще! У морзі два місяці до цього дня взагалі нікого не розтинали. До речі, їхній патанатом уже другий рік, як розрахувався, — на заробітки поїхав, за кордон.
— Гм-м… — і зараз його немає? — запитав Якимець.
— Немає. Морг без нагляду. Якщо є потреба робити розтин — кличуть патанатома з обласної. Але це буває рідко.
— А куди саме поїхав цей патанатом? — запитав Якимець.
— Не знаю. А що, це має значення?
— Можливо. Я також із-за кордону повертався тоді… Словом, точно не знаю, але цим треба поцікавитися. А що із бородавками?
— Нічого. Нікого тут такого немає.
— Гаразд, — промовив Якимець. — Тепер займайся «нерухомістю» — перелік деталей отих із мого сну: хвіртки, защіпки, ручки дверей — у тебе є. Обійди планомірно всю лікарню і пошукай їх. Але я тебе прошу — з усією серйозністю. Як хоч, то собі думай, ніби я божевільний, але контракт відроби.
— Та годі тобі! Ти ж бачиш, я серйозно взявся.
Коли Олег ховав телефон у кишені, обличчя його висловлювало повне нерозуміння.
А у реанімаційному відділенні йшла війна. Двоє сержантів умовляли Адлаховича заспокоїтися і покинути лікарню. Він тільки відштовхував їх, продовжуючи лякати всіх головою районної адміністрації. Поруч товклася дружина пʼяниці, яка не залишала надії умовити «хворого»: