— От і у нас так само, — розвів руками Панчишин. — І над нами армія чиновників. їм тільки привід дай — вмаж кийком по якомусь непотребу... Якщо не пощастить — зариють, як ви кажете. А у мене жінка і діти. Та й у кожного. От доводиться няньчитися із таким дебілом. У людській державі він би давно в камері ребра чухав, а ви б спокійно працювали.
— То що, нехай рознесе відділення? — не вгавав Щур.
— Зараз, доктор, хвильку терпцю. Хлопці зроблять усе путьом.
На цей момент двоє сержантів і жінка якимось дивом таки зуміли умовити Адлаховича.
— Ходімо, Васильовичу, — примовляв один із міліціонерів. — Звичайно, завтра — прямо до Бурчуна, обов'язково. А зараз додому, відпочити...
«Хворий» ледве переставляв ноги по підлозі, видаючи стогони впереміш із матами, і нарешті зник на сходах. Щур полегшено зітхнув та пішов до ординаторської, щоб покурити.
— Я ж казала вам, — підколола його Наталя, увійшовши слідом.
— Що ти казала? — зірвався він. — Що, в алкаша не може бути інфаркту? Він що — померти не може? Казала... Тепер навіть якщо йому ввечері цеглина на голову впаде, то ми тут довго чухатимемося, бо виперли хворого з реанімації, а він потім умер! їх не цікавитиме, від чого! Забула, де ти живеш?
— Де? — запитала Наталя.
— У державі, яка знущається з власної медицини. Того молися, сонечко, щоб Адлахович твій хоч би днів зо три у якусь відкриту каналізацію не загримів. Ось так.
— Ви що, жартуєте?
— От якщо загримить, побачиш. Іди глянь, щоб порядки після нього понаводили.
Наталя вийшла, але одразу ж вскочила назад:
— Доктор, Адлаховича несуть!
Двоє сержантів, важко дихаючи, заносили хворого назад — за ноги та попід пахви. Панчишин, увесь мокрий та переляканий, марно намагався їм допомогти і лише заважав.
— Куди? — кричав він. — Доктор! Куди?
Адлахович смикав руками та ногами, наче в агонії, тримаючись при цьому знову ж таки за серце.
— Туди... — приречено махнув рукою Щур.
П'яницю знову поклали на ліжко. Пацієнт демонстрував дикі болі.
— Довели до першого поверху, а він... — ледве дихав один із сержантів, — впав... трупом...
— От і сидіть при ньому, — сказав Щур. — А як буянитиме — виводьте знову.
Нічого більше не відповівши, наряд залишив відділення. У вену Адлаховичу приєднували крапельницю...
У невеличкій охайній кімнаті жінка в довгому домашньому халаті складала одежу. Чоловік у джемпері розсупонив краватку. Тихо підійшовши ззаду, він взяв її за талію, а потім дещо нижче.
— Нормально тут... — промуркотів він їй у саме вухо, прилипаючи до неї всією своєю поверхнею.
— Борисе... — відмахнулася вона. — Ти що? Зараз прийдуть...
— Ну що — «Борисе»... На мене збуджуюче діє незнайоме оточення... Люда... Давай...
— Ти з розуму з'їхав... Зараз?..
— Ти ж казала — у нього на дві години операція, встигнемо...
-Бо...
Але чоловік майже силою завалив її на канапу і накинувся зверху.
— Борисе! — це вже був протест для годиться.
Із трьох хірургів, які знаходилися в ординаторській, двоє, не гаючи часу, займалися писаниною — однаково вона нікуди не подінеться. Третій тинявся туди-сюди, не знаючи, куди себе прикласти.
— Ти що, вперше грижу оперуєш? — не витримав нарешті Ілля. — Сядь, не товчися перед очима. Пиши історії, поки час є.
Голоюх присів, але майже одразу підвівся.
— Слухайте. Тут ще, як не крути, хвилин сорок до операції маємо. Анестезіологи не готові — там якийсь хворий поступив, а потім ще шлунок мити...
— Ну? — не зрозумів Медвідь.
— То я додому встигну скочити, туди і назад.
— Заскоч... — не відриваючись від писанини, промовив Ілля. — Ми не образимося, якщо взагалі не приїдеш.
Тарас вагався ще кілька секунд, а потім рішуче вийшов із ординаторської.
— Я би на його місці не повертався, — промовив Ілля.
Машина тихо котилася під уклін із вимкнутими фарами та двигуном. Схвильований, зі стиснутими губами, Тарас міцно тримав кермо. Вуличка завернула, й він зупинив машину, не доїхавши до свого будинку. Обережно відчинив і зачинив двері під'їзду. На свій поверх Голоюх виходив тихо, наче детектив, що виконував важливе завдання. Затримавши дихання, приклав вухо до дверей. Дихав він тепер часто, наче забрався не на другий, а як мінімум на восьмий поверх. Що тут почуєш?
Тарас відімкнув двері. У коридорі темно. Але далекі звуки він почув одразу. Жінка стогнала, як ніколи. Пружини скрипіли. Тихо прочинивши двері, Тарас побачив вражаючу, жахливу — як на нього — картину. Обоє були вкриті легким простирадлом, з-під якого стирчали тільки ноги. Канапа у прямому розумінні танцювала, а звуки, що видавала парочка, свідчили про те, що справа йде до розв'язки. На тумбочці стояв криштальний келих із іншої кімнати, поруч — брудна тарілка, на якій залишився шматок порізаного батона.