У коридорі зʼявився наряд міліції у тому ж складі.
— Забирайте, — сказав Ілля. — Дивіться, що тут робиться! Ми другу годину не можемо операцію почати.
— А він знову внизу впаде і «вмиратиме», — сказав Панчишин. — Не дай Бог що, потім…
— Якщо не забираєте, — промовив Ілля до капітана, — я викликаю головного лікаря і він виходить на адміністрацію, просто зараз.
— Давайте… — махнув рукою Панчишин.
Сержанти статечно взяли Адлаховича попід руки і, міцно тримаючи, повели до виходу. Він впирався ногами і кричав. Їм стало важко.
— Пустіть! Пустіть, я сам піду! — кричав Адлахович.
І, щойно вони попустили, схопився за двері палати.
— Сам піду! Але спочатку нехай доктор мені руку подасть, що не ображається. Що з миром розходимося… Інакше не піду!
Він тримався за двері намертво. Сержанти розгубилися. Відчувши перспективу близького закінчення пригод, дружина Адлаховича засвітилася радістю і підскочила до двох колег Щура, про якого ішлося.
— Ой… — погляд її світився щирими почуттями. — Та нехай вже йому дасть руку, ну, чого він так…
Близьку розвʼязку відчув і капітан Панчишин, який чимдалі більше нервував. Зазирнувши до ординаторської, він примирливо промовив:
— Та ладно вже, доктор, дайте йому руку — і ми пішли.
— Ви що, взагалі з розуму посходили? — не витримав той. — Ну він, зрозуміло — на ґрунті пияцтва гайки погубив. А ви?
Олег із Іллею лише роззявили роти, не здатні збагнути, що все це дійсно відбувається. А «терорист», зрозумівши, що вимоги його виконувати наче як не збираються, ще міцніше вхопився за двері та промовив:
— Ні хріна-а… Стріляйте! Нікуди не піду! Завтра всіх на вуха поставлю…
— Гос-споди-и… — несподівано заволала дружина Адлаховича, притискаючи руки до грудей. — Та ви люди, кінець-кінців, чи не люди? У вас є серце, чи ні?! Ну що вам варто вийти і людині руку подати?
Побачивши, що сержанти в даний час не виявляють до нього агресії, Адлахович знову схопився за серце і, добрівши до ліжка, впав, імітуючи повне безсилля.
— Дівчата… дайте води напитися… — попросив Панчишин. Він був якийсь червоний. — Дайте води, бо щось…
Капітан схопився за стіну. Наталя з санітаркою підбігли до нього, взяли попід руки і поклали до тієї ж палати, на сусідню з Адлаховичем койку. Наталя міряла тиск.
— Доктор! У нього двісті сорок на сто сорок!
— У кого, у Адлаховича? — незворушно запитав Щур, не підводячись із дивана в ординаторській.
— Та ні, у капітана! Гіпертонічний криз!
— Роби кардіограму…
Анестезіолог став на ноги і посунув до палати. Тепер пʼяниця та міліціонер лежали на сусідніх ліжках. При вигляді капітана, якого рятували поруч, Адлахович принишк і лише спостерігав. Сестра ладнала нову крапельницю.
— Усе, — сказав Ілля. — Більше ми чекати не можемо. Ідемо під місцевою анестезією. Пішли!
Зачинивши за собою двері, лікарі сунули коридором злі й мовчазні.
Стогін почувся ще здаля. Тупотіння і глухі поштовхи свідчили, що когось піднімають на ношах сходами до хірургії, такими ж вузькими, як і до реанімації. Ілля з Олегом пригальмували в холі.
— Ще цього бракувало сьогодні, — пробурмотів Медвідь.
Двері розчинилися, і перед ними зʼявилася дружина Голоюха, яка розмазувала сльози з косметикою по обличчі.
— О… Люда, що сталося? — тільки й вимовив Ілля. — З Тарасом?
Проте наступним у двері протискався сам Голоюх. Він і тяг ноші спереду — на хірургові у буквальному розумінні не було обличчя.
На ношах несли потужної статури чоловіка. Він лежав на животі, зі спущеними штаньми. Задницю потерпілого делікатно прикривав шмат простирадла, який фігурно вирізали ножицями. Цей клаптик тканини був приколотий до дупи виделкою, яка стирчала по саму ручку.
— Оба-на… — пробурмотів Ілля, роззявляючи рота. — А… що це?
— Чужо… рідне тіло… В дупі… — витираючи піт, промовив Голоюх.
— Нормально… — промовив Ілля, повертаючись до Олега і шукаючи у нього співчуття. — Скільки працюю, такого ще бачити не доводилося.
За ношами ввійшла ще одна заплакана жінка.
— Ну, гаразд, — сказав Ілля, — раз приніс, то вже й витягай це чужорідне тіло, а ми з Олегом Вікторовичем ідемо грижу оперувати.
— Ні!!! — несподівано загорлав той, хто лежав на ношах. — Ні! Тільки не він! Не дам! Нехай хтось інший…
І він викрутив руки назад, захищаючи долонями ручку виделки, що стирчала догори.
Двері ординаторської розчинилися, і середній та молодший медперсонал повиходив. Залишилися лікарі. Малевич посідав звичне місце, роздаючи завдання колегам на новий день. У кутку біля столу Беженара скромно примостилася Ліда.