— Так… — завідуючий переглядав історії нових слабих. — Це, звичайно, цікаво… То кому писати хворого з виделкою? Оперував, згідно із протоколом, Медвідь…
Ілля з Олегом лише посміхнулися.
— Зараз до нас із реанімації переведуть ще одного хворого. Прізвище — Адлахович. Вночі поступив туди. Інфаркт у нього не підтвердився. Тепер скаржиться на болі в животі. Я в курсі, що він був напідпитку, дебоширив. Але справа у тім, що у нього дійсно є каміння у жовчному міхурі, щойно УЗД зробили. Нікуди не подінемося, мусимо брати. Хворий, звичайно, не подарунок. Алкаш зі стажем, без певного роду занять. Коли тверезий — вештається по вокзалу, тараньку до пива продає. Скандальний тип. Хто лікуватиме?
Запанувала тиша.
— Ну, добровольці…
При згадці про людину, що продає біля поїздів рибу, Олег підняв очі та зробив якийсь нерішучий жест. Зав це помітив.
— Гаразд, пишіть мені… — наче байдуже промовив Олег.
— Пишу. Якби щось — кличте зразу мене, робитимемо відповідний запис і виганятимемо на всі чотири. У лікарні потрібно лікуватися, а не бешкетувати. Валентине Івановичу, хворого після зняття витяжки «по Савчуку» дивився. Усе гаразд. Ви згідні? Якесь божевільне везіння… Прогриміли б ми… І останнє. Тарасе Васильовичу, тобі сьогодні перекривати прийом. Савчук зайнятий важливою справою — гастролює у складі районного хору.
Голоюх на це лише скривився.
— Нічого не поробиш, — долив масла у вогонь Малевич, — честь району потрібно захищати. Вважай, таким чином і ти береш у цьому участь.
Підморгнувши Голоюху, шеф попрямував до себе.
— Ну, що, Лідо, йдемо на обхід? — підвівся з місця Беженар.
— Так, Валентине Івановичу.
За кілька хвилин всі лікарі порозходилися, й Олег залишився на самоті. Глибоко зітхнувши, він витяг мобільний і набрав номер. Обличчя його у цей момент висловлювало повне нерозуміння: як він може займатися таким ідіотизмом?
— Володю, це я.
— Можеш не казати цього щоразу, — відповів Якимець, — я ж і так бачу, хто телефонує.
— Ще не звик до цієї техніки, — пожалівся Олег. — Слухай, тут несподівано знайшовся один… добродій… Ну, пияк без певного роду занять. Схоже, це той, хто примусив тебе вийти з поїзда у Тачанові.
— …Не зрозумів… — насторожився Якимець. — Кого ти маєш на увазі?
— Продавця з рибою, звісно.
— З рибою?!
— Так… ти ж мені розповідав… Я тепер його лікар. Може, будуть якісь міркування з приводу? Ну, я там знаю…
— Так, так… — почав «схоплювати» Якимець. — А це… точно він?
— Під опис твій, у крайньому разі, підходить. Худий, неголений, лисуватий спереду.
— Гм-м… Можливо. Давай так. Я поміркую на рахунок цього, а ти звʼязку з ним не втрачай. Я і не думав якось у цьому напрямку… Дякую, що подзвонив, я з тобою звʼяжуся.
Похитавши головою, Олег сховав телефон.
Під кабінетом хірурга назбиралося досить людей. Побачивши лікаря, що похмуро сунув коридором, усі загомоніли і присунулися ближче до дверей.
— Добрий день, доктор…
— Доброго дня.
— Ой, приймайте вже, давно чекаємо…
Кивнувши всім без особливого настрою, Тарас увійшов до кабінету. Валентина, якій уже наперед було відомо про відсутність Савчука, сяяла, наче сонце.
— Доброго дня, доктор! Ви чого такий невеселий сьогодні? Не дивіться, що там стільки хворих, ми з вами скоро справимося. Може, вам настрій підняти? Розказати, що тут було учора?
— Дякую, не треба, — сухо відповів Голоюх, сідаючи за стіл. — Прошу, заходьте.
Увійшла сільська жінка і з нею дівуля-акселератка у шкіряній спідниці з претензією на моду. Щока та вухо дівчини були перевʼязані білою тканиною на один бік.
— Слухаю вас. Що сталося?
— Та ось, — невдоволено почала жінка, — учора хлопці потягли її з собою рибалити… Я казала — не йди! Гачком її зачепили. Не дає подивитися — і все! Ось так замоталася та сиділа цілу ніч. Зранку ледве притягла сюди.
Дівуля вже починала рюмсати.
— Ну, давайте глянемо, — запропонував Тарас. — Валю, розмотай.
Сестра, завівши «жертву рибальства» до перевʼязочної, почала знімати саморобну повʼязку.
— Вічно швендяєш, де не треба, — продовжувала буркотіти її матінка поруч із Голоюхом.
— Доктор! Ходіть сюди! — пролунало з перевʼязочної. — Такого ще не бачила! Жах!
У дівчини, яка тихенько скиглила у носову хустку, у мочці вуха поруч із сережкою висів доволі великий рибальський гачок з обрізаним шматком жилки, а на ньому вже дещо підсох хробак — жирний, розкішний за рибальськими мірками. Глянувши без особливих емоцій на це явище, Тарас промовив до медсестри: