— Отже, в мене тут хворий із кровотечею вмиратиме, а я на «швидку» побіжу?! По темряві й калюжах? Геннадію Андрійовичу, та має бути у нашому житті хоч якийсь здоровий глузд!
— Нас заганяють у такі рамки, — спокійно відповів головний. — От ідіть у депутати — вам же пропонували. Там і доводьте, що медицина не виживе без грошей і здорового глузду, а мені це не потрібно доводити.
— Я лікар, а не злодій, — буркнув Малевич. — Що мені у депутатах робити?
— До того ж, — продовжував Лабо, — от у мене на столі лежать роздруківки усіх міжміських переговорів по відділеннях. Знаєте, куди за останній місяць дзвонили з вашого кабінетного телефону? Я вам скажу! Ну, до Києва — нехай, біс із ним… Бердичів — двічі. Ви можете пояснити, для чого вам знадобився Бердичів? Але це ще що! Ось: до Москви — чотири рази! Лісабон — тричі! І навіть знаєте, куди? Вгадайте — Торонто! Ви що, давали заявку на участь у міжнародному симпозіумі?
— Я розберуся… — весь червоний, процідив Малевич, кладучи трубку і одразу ж виглядаючи за двері: — Маша! Маша!!! Увесь середній та молодший персонал до мене. Терміново!
Почувши оце «терміново», дівчина побігла з усіх сил.
Листаючи операційні журнали у матеріальній оперблоку, Олег робив помітки на аркуші паперу.
Увійшла операційна сестра.
— Що, у вас отакі дрібні операції також записуються сюди? І що, мені їх також рахувати?
— Так, наші лікарі завжди рахують.
— А я що, не ваш?
— Ну що ви, доктор!
— От, чорти би вхопили…
— Що?!
— Га? — отямився Олег, зрозумівши, що подумав уголос. — Н-нічого. Згадав щось. Це я так…
Надя перейшла до сусіднього приміщення оперблоку.
— От, чорт забирай… — це знову вилетіло само.
На одній зі сторінок операційного журналу у графі паспортних даних стояло: «Якимчук Володимир Петрович, 1962 р. н.» Там же, нижче, вказувався і діагноз: «Облітеруючий ендартеріїт нижніх кінцівок». Ще нижче стояла назва операції: «Ампутація правої нижньої кінцівки на рівні стегна». Дата була вказана чітко та розбірливо: 18 жовтня.
— От чорти…
Дата в протоколі операції відрізнялася на два дні від тієї, коли Володя Якимець побував у Тачанові. Щоправда, прізвище хворого з журналу було не Якимець, а Якимчук. Але також Володимир. Та й рік народження приблизно мав співпадати. Цікаво, як Якимця по батькові? Цього Олег не знав.
Хоча, власне, самого протоколу, в якому мав описуватися хід операції, не було. Під паспортними даними стояла жирна «зетка», намальована іншим чорнилом. Олег перегорнув аркуш. З іншого боку виявився зовсім інший протокол. Оце-то так…
Якщо мислити логічно, виходило, що цей Якимчук був записаний до журналу, оскільки його мали оперувати. Але заздалегідь хворих сюди не пишуть. Хіба, коли хворий уже лежить на столі. Отже, цей Якимчук вже мав лежати на столі, й ногу мали ампутувати. А потім що? Опису операції не було, отже, її не зробили. Навіть не почали. Помер під час вводу в наркоз? Чи дійсно втік? Того й стоїть прочерк там, де мала описуватись операція.
— Надю!
Медсестра прийшла знову.
— А що це? Ось, за минулий рік. «Шапка» написана, а протоколу немає.
Вона зігнулася над журналом.
— А, це був у нас такий… Мали ногу ампутувати через гангрену. А в останню мить він ніби відмовився. Втік.
— Цікаво… — промовив Олег. — Як це втік? І чим усе скінчилося?
— Та я не знаю… Ви лікарів запитайте. Вони, напевно, памʼятають.
До оперблоку зазирнула чергова, яка викликала Олега до завідуючого.
Малевич сидів увесь червоний і курив.
— Що сталося? — поцікавився Олег.
— Сталося… — пробурмотів шеф. — Уявляєте — за місяць я надзвонив на сто девʼяносто гривень! До Лісабону тричі й навіть у Торонто!
— Навіщо?
— А я знаю, навіщо? Залишаю на ніч ключі від кабінету черговій зміні. Ну, все може статися, будь-кому з вас може знадобитися терміново звʼязатися з обласними службами, мало що! Або просто поговорити без сторонніх вух… Ніколи не боронив. То люди совісті не мають, на повну користуються!
— Ну, я до цього не причетний, — сказав Олег.
— Та не про лікарів мова, — пояснив Малевич. — У половини сестер та санітарок чоловіки по закордонах працюють… Тепер як знімуть телефон, то серед ночі хоч кричи… Ой! — згадав він. — Чого ж я вас кликав? Вам по міжміському телефонують.
Олег узяв простягнуту трубку.
— Алло!
— Олег Вікторович! Доброго дня. Як ви там на новому місці?
— Доброго дня, а хто…
— Звісно, доктор. Де вам упізнати колишню, вже не потрібну операційну сестру?