— Записала. Це що, домашній?
— Мобільний.
— О, доктор... Я бачу, ви дійсно кращу роботу знайшли. А для мене там немає такої часом? Не бери до голови — я пожартувала. Бувай. Щасливо, Олег Вікторович.
— Бувай, — відповів Олег.
Його несли на ношах, блідого та мовчазного. Пацієнт дивився у стелю і часто дихав. Малевич на ходу помацав пульс і запитав у переляканої жінки, що йшла слідом:
— Скільки разів блював?
— Та вже години зо дві, постійно. Поки «швидка» приїхала, поки сюди дісталися...
— І все чорним?
— Так, згустків ціла купа.
— Який тиск? — запитав зав у лікарки швидкої допомоги, що прямувала одразу за ними.
— Як вже під'їжджали, було сто на сорок.
Підійшла чергова з апаратом. Ноші поставили на каталку, і Малевич сам виміряв тиск. Наблизилися Олег з Іллею.
— Шістдесят на нуль, — тихо, так, щоб чули тільки колеги, промовив Малевич. — Давайте зразу до передопераційної. Оксано, став реополіглюкін, «фізіологію» в обидві вени. Щура кличте. Усі аналізи терміново.
— Скільки років йому? — запитав Олег.
— Двадцять сім, молодий хлопець, — промовив зав. — Я його пам'ятаю. Вже лежав у нас із кровотечею. Виразка дванадцятипалої кишки. Схоже, ендоскопію робити ніколи.
— Треба брати, — погодився Олег.
— Хоч би до дев'яноста піднести... — сказав Медвідь.
— Я б не відмовився, — Малевич зібрався з думками. — Давай, Олег Вікторович, йди мийся. І ти також, — кивнув Медвідеві. — Я тут покомандую, щоб швидше було — і до вас. Оперуємо на висоті кровотечі. Інші думки є?
Інших думок не було.
Беженар поступово втрачав терпець. Він сидів на посту, спираючись своєю масивною фігурою на сестринський столик, і обурено слухав того, хто говорив із трубки скоромовкою:
— Це не має ніякого значення — так мені пояснили. Ви — лікар, ви — спеціаліст, тому повинні нести відповідальність за прийняті вами рішення. Тому, Валентине Івановичу, я вас дуже прошу, до завтра напишіть пояснювальну на ім'я райвійськкома. Ви що, не розумієте, що завтра я мушу щось везти на область?
— А я вам ще раз кажу, — повторив Беженар, — ніяких пояснень не даватиму. Вам особисто і так усе зрозуміло. А з вашим обласним начальством розбирайтеся самі — не перекладайте з хворої голови на здорову.
— Гаразд, — промовили на тому боці дроту, — не хочете по-доброму — будете самі розбиратися з військкомом. І з вашим начальством, до речі, також.
— Зі своїм я розберуся, — відрубав Беженар. — А от босоногий військком — це теж ваш головний біль. Бувайте здорові.
— Що сталося? — запитала Ліда, коли він повернувся до ординаторської.
— А що, видно?
— Ну, зовсім трошки.
— Та я, загалом, людина спокійна, але ж це будь-кого дістати можна! Ти була зі мною на призовній комісії?
Вона кивнула.
— Що від нас там залежить? До армії — це і так усім відомо — потрапляють лише ті, хто за браком грошей або розуму не може відмазатися. То навіщо взагалі ці комісії? Хлопця, про якого йдеться, визнали придатним аж на обласному призовному пункті. А моє рішення про непридатність відмінили, повернули і примусили переписати. І от тепер — на тобі, ЧП! Вже з армії його завернули — все— Таки здоров'я забракло. То чого я маю пояснювальну писати? Я що — цап-відбувайло?
Він тлумачив це їй з неабияким знанням справи і дуже дохідливо.
— Коли підеш, сонечко, на роботу — пам'ятай, що головне — виконання інструкцій. Будеш із ними вухо насторожі тримати — менше ґуль отримаєш. Ні, ну зрозуміло — хворому не можна робити погано. І якщо інструкції йдуть у розріз із інтересами хворого, а це буває дуже часто, їх треба вміти обійти. Але цього, на жаль, в інституті не навчишся.
— От ви мене і навчіть, — жартівливо промовила дівчина.
— Навчу, — цілком серйозно відповів Беженар.
— Валентине Івановичу, — до ординаторської знову зазирнула чергова, — вас знову до телефону.
— Так! — вийшовши з нею, Беженар взяв трубку.
— Доктор, я щойно говорив по цьому питанню з військкомом, — заскоромовили звідти, ковтаючи слова, — він казав, щоб ви особисто привезли пояснювальну зараз, інакше буде доповідна на вас в адміністрацію та на ім'я...
— Слухай, — важко промовив Беженар, — ти звернися до логопеда, бо я тебе ні хріна не розумію.
Трубка м'яко лягла на важіль апарата, а лікар тихо і поважно рушив коридором назад.
Малевич із Олегом стояли вже «помиті» в операційній. Медвідь «домивався» — з передопераційної чувся плюскіт води з крана. Хворого вводили у наркоз.
— Скільки?
— Вісімдесят на сорок.