— Ну що ти… Я радий! Просто доволі несподівано.
— Дійсно. Ми ж із вами розсталися наче як не зовсім по-доброму. Не по-людськи.
— Так, напевно, — погодився Олег.
— Мені потім дуже неприємно було, коли я дізналася, що ви… Що ти несподівано розрахувався і виїхав. Наче сніг на голову. Думала, мене підколюють, дурять. А виявилося…
— Мені також було не по собі, — сказав Олег.
Малевич ніяково закрутився на місці й зрештою вийшов, зачинивши за собою двері.
— Сподіваюся, це не я винна? — несміливо запитала Ірина.
— Ні, не турбуйся.
— А що ж сталося? Усі досі голову ламають. Невже ті дрібні неприємності виною?
— Чужі неприємності завжди виглядають дрібними, — задумливо промовив Олег. — Але ні. Не повіриш — запропонували кращу роботу.
— Ого, маєш… У цій дірі?
— Уяви собі. До речі, як ти дізналася, де я?
— Ну, про це всі знають. Одна з найбільших сенсацій. Напевно, з кадрів вийшло. Якісь твої документи на нове місце відправляли… Потім цілий тиждень тобі кістки мили.
— Я зворушений, — промовив Олег. — А що там у вас нового?
— Що у нас… Помер професор Желязко.
— Як — помер?
— Так, інфаркт.
— Оце так. А ти кажеш… Іноді навіть сама людина може думати, що неприємності дрібні, а насправді…
— Гурського вигнали, — продовжувала Ірина, — зовсім допився. Напевно, все. Особисто в мене все по-старому. А як ти?
— Нічого, працюю. Квартиру знімаю, однокімнатну. На другому поверсі.
— Ясно. Я, напевно, недоречно — щось розмова не клеїться…
— Ну що ти! Я справді дуже радий. Просто… Весь у клопотах, та й несподівано.
— А можна, доктор, я ще вам зателефоную? Якось…
— Звичайно. До речі, запиши мій номер, щоб шефа не турбувати.
— Записала. Це що, домашній?
— Мобільний.
— О, доктор… Я бачу, ви дійсно кращу роботу знайшли. А для мене там немає такої часом? Не бери до голови — я пожартувала. Бувай. Щасливо, Олег Вікторович.
— Бувай, — відповів Олег.
Його несли на ношах, блідого та мовчазного. Пацієнт дивився у стелю і часто дихав. Малевич на ходу помацав пульс і запитав у переляканої жінки, що йшла слідом:
— Скільки разів блював?
— Та вже години зо дві, постійно. Поки «швидка» приїхала, поки сюди дісталися…
— І все чорним?
— Так, згустків ціла купа.
— Який тиск? — запитав зав у лікарки швидкої допомоги, що прямувала одразу за ними.
— Як вже підʼїжджали, було сто на сорок.
Підійшла чергова з апаратом. Ноші поставили на каталку, і Малевич сам виміряв тиск. Наблизилися Олег з Іллею.
— Шістдесят на нуль, — тихо, так, щоб чули тільки колеги, промовив Малевич. — Давайте зразу до передопераційної. Оксано, став реополіглюкін, «фізіологію» в обидві вени. Щура кличте. Усі аналізи терміново.
— Скільки років йому? — запитав Олег.
— Двадцять сім, молодий хлопець, — промовив зав. — Я його памʼятаю. Вже лежав у нас із кровотечею. Виразка дванадцятипалої кишки. Схоже, ендоскопію робити ніколи.
— Треба брати, — погодився Олег.
— Хоч би до девʼяноста піднести… — сказав Медвідь.
— Я б не відмовився, — Малевич зібрався з думками. — Давай, Олег Вікторович, йди мийся. І ти також, — кивнув Медвідеві. — Я тут покомандую, щоб швидше було — і до вас. Оперуємо на висоті кровотечі. Інші думки є?
Інших думок не було.
Беженар поступово втрачав терпець. Він сидів на посту, спираючись своєю масивною фігурою на сестринський столик, і обурено слухав того, хто говорив із трубки скоромовкою:
— Це не має ніякого значення — так мені пояснили. Ви — лікар, ви — спеціаліст, тому повинні нести відповідальність за прийняті вами рішення. Тому, Валентине Івановичу, я вас дуже прошу, до завтра напишіть пояснювальну на імʼя райвійськкома. Ви що, не розумієте, що завтра я мушу щось везти на область?
— А я вам ще раз кажу, — повторив Беженар, — ніяких пояснень не даватиму. Вам особисто і так усе зрозуміло. А з вашим обласним начальством розбирайтеся самі — не перекладайте з хворої голови на здорову.
— Гаразд, — промовили на тому боці дроту, — не хочете по-доброму — будете самі розбиратися з військкомом. І з вашим начальством, до речі, також.
— Зі своїм я розберуся, — відрубав Беженар. — А от босоногий військком — це теж ваш головний біль. Бувайте здорові.
— Що сталося? — запитала Ліда, коли він повернувся до ординаторської.
— А що, видно?
— Ну, зовсім трошки.
— Та я, загалом, людина спокійна, але ж це будь-кого дістати можна! Ти була зі мною на призовній комісії?