— Клинок дай інший, шия коротка...
— Оцей?
— Нехай лежить поруч. Ардуан.
— Як зазвичай?
— Так, тільки все в темпі...
До них долітали тихі уривки фраз анестезіологічної бригади.
— Миколо Прокоповичу, — це вже призначалося Малевичу, — тиск вісімдесят на сорок, вище не піде. Ми вводимо в наркоз. Ви ж розумієте...
— Та вже розумію, — відповів зав. — За даних обставин операція розглядається як реанімаційний захід. Правильно я кажу?
— Звісно.
— Можна було і з обласної когось викликати — випадок слизький, — розмірковував Малевич, — але ж поки це туди-сюди... Півтори години як мінімум.
— Ну, я гадаю, така операція нам по зубах, — зауважив Олег.
— Та воно-то так, — скривився Малевич, — от тільки загальний результат під питанням. Хворий надзвичайно важкий, крововтрата «сумошечча». Сам знаєш, яка середньостатистична смертність У таких випадках. А як приїжджають потім — пояснити їм ой як важко. Ну, але не будемо забігати наперед. Нам би його витягти... — Малевич кивнув у бік хворого на столі, якого вже інтубували.
— Миколо Прокоповичу, а можна запитання не по суті? Нам Ще хвилин зо п'ять чекати...
— Чого ж, давай.
— Я там журнал продивлявся операційний. В одній операції паспортні дані хворого записані, а протоколу самого немає.
— Що за операція?
— Ампутація якась. Якимчук прізвище. За минулий рік.
— А... — згадав зав. — Пам'ятаю, був у нас такий. Молодий відносно чоловік, заїжджий якийсь. Гангрена у нього почалася — ноги запущені були. Якийсь він такий був — неблагополучний, словом. Сидів, чи що... Не пам'ятаю.
— І що ж з ним?
— Та в останню мить відмовився від операції. Голоюх ним займався. Чесно кажучи, не пам'ятаю, куди потім хворий подівся і що з ним.
До операційної з піднятими руками зайшов Медвідь:
— Про кого це ви?
— А пам'ятаєш, був тут такий, що від ампутації відмовився? Минулого року...
— Звичайно, це ж ми з Голоюхом оперувати мали. Уяви собі — вже на столі лежав, навіть прізвище в журнал записали — листок зіпсували... А він ні з того ні з сього — «ні, та все». Ми з ним так-сяк — помреш, мовляв. Та вже наркоз мали давати! А він категорично — пустіть, не хочу. І вставати... Ну, так і зняли зі столу. Тільки, Прокоповичу, мені здається, не сидів він, а працював у зоні десь. Але пияк був — це точно. І, здається, ще й туберкульозник.
Якби Ілля, що розповідав це виключно для Олега, спостерігав за його реакцією, то уздрів би неабияку зацікавленість, яка межувала навіть із подивом. Проте він у цей час надягав стерильний халат, підставляв руки під рукавиці, слідкуючи, щоб випадково не розстерилізуватися, тож нічого не помітив. Малевич уже почав мастити живіт хворого йодом — йому також було не до того.
— І що ж далі? — проковтнувши, запитав Олег.
— От чого не знаю... Можливо, Голоюху відома доля цього хворого. Помер, напевно. Гангрена «квітуча» була. Якщо, звісно, не прооперувався найближчими днями в якомусь іншому закладі.
Тема була вичерпана. Хірурги підійшли до операційного столу, де саме накривали хворого стерильними простирадлами, залишаючи тільки невеликий прямокутник операційного поля.
— Можна, — дозволив Щур.
— Давай, Надю, — сказав Малевич. — 3 Богом...
Коридором хірургії шаркали двоє здорових чолов'яг без халатів відвідувачів. Один із них був одягнутий у військове з погонами підполковника, інший у цивільне. Кітель військового був розстіб— нутий на кілька ґудзиків, зелена краватка трималася лише на золотистій защіпці, відкриваючи сторонньому огляду смугасту тільняшку на грудях. Обоє голосно говорили та сміялися.
— Ну ти глянь, абзац... — весело коментував підполковник. — Відділення — ні кого на хер на кілометр. Ні тобі сестри, ні доктора якого... Вмирай — не хочу.
Другий гиготнув.
— А ось, — військом демонстративно читав по складах, — ор-ди-на-тор-ська. Язика можна зламати!
Розчинивши двері, обоє завалилися туди. Беженар здивовано підняв голову.
— Ну ти гляди! — зрадів військом. — Якраз і доктор, той, кого мені потрібно. І дєвушка, яка не хотіла до мене секретаркою іти...
— По-перше, потрібно стукати, коли сюди заходите, — промовив Беженар, — це службове приміщення. А, по-друге, що вам потрібно?
— Мені що потрібно?! — здивувався підполковник. — Та ви, доктор... це, як його... «шо-то с памятью моей стало...» Ви що, райвійськкома не упізнаєте?
— А... ви військком? — картинно здивувався Беженар. — Та ж вас важко впізнати. Я і не знав, що у вас є цей... зелений піджак. З погонами.
Обличчя військкома змінювалося швидко. Спочатку в нього від обурення «відпала» щелепа, а потім гонор так і попер назовні: