Вона кивнула.
— Що від нас там залежить? До армії — це і так усім відомо — потрапляють лише ті, хто за браком грошей або розуму не може відмазатися. То навіщо взагалі ці комісії? Хлопця, про якого йдеться, визнали придатним аж на обласному призовному пункті. А моє рішення про непридатність відмінили, повернули і примусили переписати. І от тепер — на тобі, ЧП! Вже з армії його завернули — все-таки здоровʼя забракло. То чого я маю пояснювальну писати? Я що — цап-відбувайло?
Він тлумачив це їй з неабияким знанням справи і дуже дохідливо.
— Коли підеш, сонечко, на роботу — памʼятай, що головне — виконання інструкцій. Будеш із ними вухо насторожі тримати — менше ґуль отримаєш. Ні, ну зрозуміло — хворому не можна робити погано. І якщо інструкції йдуть у розріз із інтересами хворого, а це буває дуже часто, їх треба вміти обійти. Але цього, на жаль, в інституті не навчишся.
— От ви мене і навчіть, — жартівливо промовила дівчина.
— Навчу, — цілком серйозно відповів Беженар.
— Валентине Івановичу, — до ординаторської знову зазирнула чергова, — вас знову до телефону.
— Так! — вийшовши з нею, Беженар взяв трубку.
— Доктор, я щойно говорив по цьому питанню з військкомом, — заскоромовили звідти, ковтаючи слова, — він казав, щоб ви особисто привезли пояснювальну зараз, інакше буде доповідна на вас в адміністрацію та на імʼя…
— Слухай, — важко промовив Беженар, — ти звернися до логопеда, бо я тебе ні хріна не розумію.
Трубка мʼяко лягла на важіль апарата, а лікар тихо і поважно рушив коридором назад.
Малевич із Олегом стояли вже «помиті» в операційній. Медвідь «домивався» — з передопераційної чувся плюскіт води з крана. Хворого вводили у наркоз.
— Скільки?
— Вісімдесят на сорок.
— Клинок дай інший, шия коротка…
— Оцей?
— Нехай лежить поруч. Ардуан.
— Як зазвичай?
— Так, тільки все в темпі…
До них долітали тихі уривки фраз анестезіологічної бригади.
— Миколо Прокоповичу, — це вже призначалося Малевичу, — тиск вісімдесят на сорок, вище не піде. Ми вводимо в наркоз. Ви ж розумієте…
— Та вже розумію, — відповів зав. — За даних обставин операція розглядається як реанімаційний захід. Правильно я кажу?
— Звісно.
— Можна було і з обласної когось викликати — випадок слизький, — розмірковував Малевич, — але ж поки це туди-сюди… Півтори години як мінімум.
— Ну, я гадаю, така операція нам по зубах, — зауважив Олег.
— Та воно-то так, — скривився Малевич, — от тільки загальний результат під питанням. Хворий надзвичайно важкий, крововтрата «сумошечча». Сам знаєш, яка середньостатистична смертність у таких випадках. А як приїжджають потім — пояснити їм ой як важко. Ну, але не будемо забігати наперед. Нам би його витягти… — Малевич кивнув у бік хворого на столі, якого вже інтубували.
— Миколо Прокоповичу, а можна запитання не по суті? Нам ще хвилин зо пʼять чекати…
— Чого ж, давай.
— Я там журнал продивлявся операційний. В одній операції паспортні дані хворого записані, а протоколу самого немає.
— Що за операція?
— Ампутація якась. Якимчук прізвище. За минулий рік.
— А… — згадав зав. — Памʼятаю, був у нас такий. Молодий відносно чоловік, заїжджий якийсь. Гангрена у нього почалася — ноги запущені були. Якийсь він такий був — неблагополучний, словом. Сидів, чи що… Не памʼятаю.
— І що ж з ним?
— Та в останню мить відмовився від операції. Голоюх ним займався. Чесно кажучи, не памʼятаю, куди потім хворий подівся і що з ним.
До операційної з піднятими руками зайшов Медвідь:
— Про кого це ви?
— А памʼятаєш, був тут такий, що від ампутації відмовився? Минулого року…
— Звичайно, це ж ми з Голоюхом оперувати мали. Уяви собі — вже на столі лежав, навіть прізвище в журнал записали — листок зіпсували… А він ні з того ні з сього — «ні, та все». Ми з ним так-сяк — помреш, мовляв. Та вже наркоз мали давати! А він категорично — пустіть, не хочу. І вставати… Ну, так і зняли зі столу. Тільки, Прокоповичу, мені здається, не сидів він, а працював у зоні десь. Але пияк був — це точно. І, здається, ще й туберкульозник.
Якби Ілля, що розповідав це виключно для Олега, спостерігав за його реакцією, то уздрів би неабияку зацікавленість, яка межувала навіть із подивом. Проте він у цей час надягав стерильний халат, підставляв руки під рукавиці, слідкуючи, щоб випадково не розстерилізуватися, тож нічого не помітив. Малевич уже почав мастити живіт хворого йодом — йому також було не до того.