— І що ж далі? — проковтнувши, запитав Олег.
— От чого не знаю… Можливо, Голоюху відома доля цього хворого. Помер, напевно. Гангрена «квітуча» була. Якщо, звісно, не прооперувався найближчими днями в якомусь іншому закладі.
Тема була вичерпана. Хірурги підійшли до операційного столу, де саме накривали хворого стерильними простирадлами, залишаючи тільки невеликий прямокутник операційного поля.
— Можна, — дозволив Щур.
— Давай, Надю, — сказав Малевич. — З Богом…
Коридором хірургії шаркали двоє здорових чоловʼяг без халатів відвідувачів. Один із них був одягнутий у військове з погонами підполковника, інший у цивільне. Кітель військового був розстібнутий на кілька ґудзиків, зелена краватка трималася лише на золотистій защіпці, відкриваючи сторонньому огляду смугасту тільняшку на грудях. Обоє голосно говорили та сміялися.
— Ну ти глянь, абзац… — весело коментував підполковник. — Відділення — ні кого на хер на кілометр. Ні тобі сестри, ні доктора якого… Вмирай — не хочу.
Другий гиготнув.
— А ось, — військком демонстративно читав по складах, — ор-ди-на-тор-ська. Язика можна зламати!
Розчинивши двері, обоє завалилися туди. Беженар здивовано підняв голову.
— Ну ти гляди! — зрадів військком. — Якраз і доктор, той, кого мені потрібно. І дєвушка, яка не хотіла до мене секретаркою іти…
— По-перше, потрібно стукати, коли сюди заходите, — промовив Беженар, — це службове приміщення. А, по-друге, що вам потрібно?
— Мені що потрібно?! — здивувався підполковник. — Та ви, доктор… це, як його… «шо-то с памятью моей стало…» Ви що, райвійськкома не упізнаєте?
— А… ви військком? — картинно здивувався Беженар. — Та ж вас важко впізнати. Я і не знав, що у вас є цей… зелений піджак. З погонами.
Обличчя військкома змінювалося швидко. Спочатку в нього від обурення «відпала» щелепа, а потім гонор так і попер назовні:
— Доктор, щоб ви знали, у мене все є! Так! Навіть те, що вам і не снилося! І я можу швидко пояснити вам, як треба говорити з військкомом. Вам би не демонструвати розум, а швиденько коньяк витягти зі столу через те, що військком сам сюди до вас прийшов розбиратися… Якщо я захочу, ви зі своєю пояснювальною завтра особисто в область поїдете!
Компаньйон вояки по-підлабузницькому гиготнув.
— А ви, власне, — перемкнув на нього увагу Беженар. — Що, відвідуєте когось?
— Ні, я…
— Самі заслабли?
— Ви що, доктор… Ги-ги…
— Тоді вийдіть звідси, — у своїй звичній дохідливій манері попросив Беженар. — Інакше я зараз зателефоную вашій Бучинській і пожаліюся, що ви у пʼяному вигляді в робочий час отут у нас у відділенні порушуєте порядок.
— Доктор! — обличчя товариша миттєво змінилося. — Який пʼяний вигляд? Все! Все! — лобуряка миролюбно підняв руки. — Іду. Ми ж просто з другом…
Він зник за дверима. Військком стояв розлючений.
— Доктор, я бачу, ви чогось не розумієте. Я щось не врублюся… Ви що, не вірите? Ви не вірите, що поїдете завтра за сто кеме і вас там дертимуть, як Сидорову козу? Та якщо я захочу, вашої ноги не буде на призовній комісії з усіма наступними санкціями! Вважайте, після цього ви і в лікарні не робитимете. Та якщо я захочу… он — дєвушка завтра ж буде у мене секретуткою сидіти! Я правильно ізлагаю?
Він вирячився на Ліду.
Беженар підвівся і, зобразивши майже ласкавий, дружній погляд, взяв підполковника за лікоть:
— Ви знаєте, це ж несправедливо буде, якщо мене дійсно виженуть із роботи… За те, що я… — лікар завагався. — Ну, словом, приперлося звичайне пʼяне хамло, а я взяв, не стерпів і шарпнув його по ділянці «сонної»… Уявляєте, що буде, якщо вас звідси винесуть до реанімації? Скажуть — як, у білому халаті?! Ну, ти ж як мужик, зрозумій — несправедливо буде, якщо за таке… Я халатика скину, га? І десь нанизу, на свіжому повітрі…
До військкома зміст сказаного доходив поступово. Він починав часто дихати і, здавалося, збирався спопелити лікаря очима.
— А ще ліпше — прийди завтра, — радив Беженар. — Бо як попадеш із натягнутою на очі задницею до реанімації, то кров на алкоголь тобі обовʼязково візьмуть. А там на «середню» точно вистачить. Якщо оклигаєш — сто відсотків із роботи виженуть.
Військком мовчки підійшов до дверей і взявся за ручку.
— То я не зрозумів, — як ні в чому не бувало, запитав Беженар, уже почавши було скидати халата, — мені роздягатися, чи ні?
Двері грюкнули доволі гучно.
— Я так і гадав, — знизав плечима Беженар, звертаючись вже до Ліди: — А ти що, злякалася?
— А то ні…