— Дарма. Він — ну, ти ж бачиш, що за людина.
— А якби він вас із собою забрав?
— То йому би гірше було. Ти що, сумніваєшся? Я дотепер свою штангу тягаю. Майстер спорту, між іншим. Що, не віриш? Завтра посвідчення принесу. Я досі щороку на районній спартакіаді трудівників села виступаю. Минулого року не було Книша з РайСТ, то я перше місце мав. А так він завжди перший.
— І що, ви би його побили?
— Ну навіщо? Погрузив би на ноші у «швидку» і завіз би у відділок міліції.
Вона засміялася.
— А раптом він вам потім якусь капость влаштує?
— Що він мені може зробити? — знизав плечима Беженар. — Я, між іншим, не остання людина в районі. А він так… — лікар зневажливо махнув рукою, — до першої комісії, яку не купиш двома ящиками горілки…
З операційної виходили мокрі, змучені та мовчазні. У роздягалці Малевич, не знімаючи плямистої від поту піжами, мацнув по кишенях халата:
— От зараза…
Медвідь із Женатим, поскидавши піжами, вмивалися.
— Що там? — запитав Ілля.
— Цигарки у кабінеті лишилися.
— Беріть у мене в халаті, — запропонував Олег.
— Дякую…
Розчинивши вікно, Малевич закурив просто там.
— Ну що, хлопці-молодці… Я гадаю, все зроблено, — завідуючий продовжувати думати про операцію.
— Днів чотири, — припустив Медвідь. — Якщо витягне — все буде гаразд.
— Так… — погодився Малевич. — Напевно. Знаєте що, хлопчики, я, напевно, додому піду. Щось я не у формі сьогодні. Хто ургентний?
— Я, — відповів Медвідь.
— От і добре. Справляйтеся. Дивіться за ним. До речі, завтра комплексна перевірка з управління. Це можна «поїхати»…
І зав почав здирати мокру піжаму.
Постукавши, Олег увійшов до кабінету статистики.
— Вітаю вас, Віталію Івановичу.
— Доброго дня… — підозріло глянувши на лікаря, промовив статист, який ще не повністю відійшов від «хірургічних» жартів.
— Чи не будете ви такі любʼязні скомандувати дівчатам, щоб знайшли пачку історій за жовтень минулого року?
— Зараз. А вам навіщо?
— Деякі дані вибрати потрібно. Може, я із собою візьму, щоб вам тут не заважати? — запитав Олег.
— Ні, — категорично заявив Маценко. — Ви знаєте, вони мають зберігатися тут, я за цим слідкую…
З історії хвороби Якимчука, яка мала всередині лише два листки, Олег не довідався нічого нового. Судячи з записів Голоюха, гангрена лівої стопи зайшла у нього далеко. Хворого готували до операції, на яку той, виходило так, до останнього моменту був згоден. Його оглядав анестезіолог, готуючи паралельно до наркозу. За всіма правилами був оформлений передопераційний висновок. А наступний запис свідчив про те, що хворий, будучи в операційній, категорично відмовився від операції, хоча його поставили до відома про смертельну небезпеку цього рішення для себе. Усе. Виписали Якимчука цього ж дня. Згідно із записом — узятий родичами для лікування в іншому закладі. Що ж могло так несподівано вплинути на зміну настрою цього загадкового Якимчука, який поступив до Тачанівської лікарні, коли його майже тезка, зійшовши з поїзда, ловив на привокзальній площі продавця риби?
Маценко знову якось підозріло глянув на хірурга, що примусило Олега скласти історії та завʼязати пачку.
— Дякую. До побачення.
Із власного досвіду Олег знав, що подібне явище має обмежений перелік причин. Найчастіше, це якісь непорозуміння між лікарем (або персоналом загалом) і хворим. Щось не сподобалося, назрів конфлікт — тоді й вирушає пацієнт до іншого закладу, намагаючись знайти краще ставлення. Але, як правило, це стається набагато раніше — хворий, якому щось не подобається, не доходить до операційної. Та й Медвідь із Голоюхом не ті люди, які могли би скривдити якимось чином пацієнта. Хоча, причина може критися і в самому хворому — якийсь такий… майже бомж. Такому іноді важко догодити. Такі здатні на непередбачені вчинки. Але гляди, навіть родичі кінець-кінців знайшлися… Може, вони вплинули на такий поворот справ?
Олег навіть не зауважив, коли почав справді перейматися тим, що кілька днів тому вважав повною нісенітницею та безглуздям.
В ординаторській хірургічного відділення зʼявилася нова людина в погонах, щоправда, цього разу в міліцейських. Капітан районного відділку міліції Іван Панчишин виглядав збудженим та змоклим. Знявши кашкета, він опустився на перший-ліпший стільчик і промовив:
— Вітаю, Валентине Івановичу…
Ліда ще перебувала під враженням попереднього «гостя», тому підозріло поглядала на капітана.
— Вітаю! — відповів Беженар. — Що сталося? Ти чого такий мокрий?