— А яка у нас специфіка? — медсестра зобразила здивування. — Хотілося б послухати...
— О, це довга розмова, — відмахнувся Олег.
— Ну і що? — вчепилася Валентина. — Можу каву поставити, — вона зиркнула на Голоюха, який писав поруч і не звертав уваги на цю балаканину.
— Та ні, дякую.
— Еге... Отже, ви вважаєте, що у нашій дірі не кава, а помиї. Це і є перший пункт «специфіки»?
Олег лише засміявся, заперечливо хитаючи головою.
-Ну, ставте вашу каву— доведу, що ви помилилися. Тим паче, нам із вами сидіти на прийомі. Тарасе Васильовичу, мені Медвідь сказав, що тобі втекти треба, а він обіцяв підстрахувати. То я за нього.
— Прекрасно, — сказав Голоюх. — Я пішов. Валю, додивися всіх судинних. Завтра комплексна перевірка — щоб не тикали нам.
— А багато судинних? — підхопив розмову Олег.
— Вісімдесят чоловік. Переважно облітеранти.
— Але я дивлюся, ускладнень, які би вели до ампутацій, у вас не багато, — вів Олег у потрібному напрямку.
— Ти знаєш, давно не було, — згодився Тарас.
— Я бачив у журналі — за минулий рік якась записана, але не оперували.
— А-а... — Голоюх уже запихав до столу останні папери, — був один. Та й то не наш, заїжджий. Якийсь неблагополучний. У тюрязі сидів.
— Працював колись, а не сидів, — виправила Валентина. — А ще алкоголік. Із поїзда його зняли.
— Із поїзда?!
— А чого ти дивуєшся, — не зрозумів Тарас. — У нас тут досить потужна залізнична гілка. Він чогось із-за кордону їхав — чи то з Польщі, чи то з Німеччини.
— Із Німеччини... — вражено повторив Олег.
— А що дивного? У нас зараз півкраїни по заграницях заробляє — хто чим може. У нашій злидотній державі що заробиш? То він повертався звідти вже запущений. Там, сам розумієш, на халяву не полікуєшся. Очевидно, досидівся до останнього, а у поїзді зовсім погано стало — зліз, де прийшлося, аби до лікарні.
— І що?
— Нічого, оперувати хотіли — ампутація, ти ж розумієш. Уже анестезіолог у нього був, до операційної завезли! А він в останній момент: «Ні, й крапка!» Ну... Так і вивезли назад до палати. Ще день, здається, так лежав, а потім навіть якісь родичі знайшлися.
— Що — в Тачанові родичі?
— Не знаю. Ні, напевно... Пам'ятаю, така приходила — молода, фігурна, нафарбована... А звідки?
— Ну, вам би цього й не запам'ятати, — вставила шпильку Валентина з підсобки.
— Вона ж і забирала його, — не звертаючи уваги, продовжував Тарас.
— І що з ним? — запитав Олег.
— Та я навіть не знаю, це ж не наш житель. Пам'ятаю, дуже прискіпувався — а чи не можна якось ногу зберегти, але всі так... Здається, вони його забрали у якийсь інший заклад.
— Слухай, а який він із себе був? — запитав Олег.
— М-м... А що? Навіщо тобі?
— Та знаєш, — збрехав Олег, — один мій знайомий по закордонах із таким самим прізвищем ошивається.
— Я його пам'ятаю! — Валентина з'явилася з підсобки з трьома чашками кави на таці. — Прошу!
— Ні, дякую, — попрямував до дверей Голоюх.
— Тарасе Васильовичу, ну, а для кого я робила?
— Іншим разом, — він зробив прощальний жест, зачиняючи двері.
— Не переживайте, я можу дві випити, — заспокоїв медсестру Олег.
Презирливо знизавши плечима в бік Голоюха, Валентина поставила перед лікарем дві чашки.
— Будь ласка, доктор. Звісно, це провінційна кава...
— То що з моїм знайомим? — нагадав про основну тему Олег.
— А... Ви гадаєте — це ваш знайомий?
— Світ, кажуть, тісний...
— Ну що... — вона зібралася з думками. — Три дні мала задоволення його перев'язувати — я тоді заміняла у відділенні. Жах, я вам скажу. Такої ноги ще не бачила. Уявляєте — нога вся...
— Ногу уявляю, — сказав Олег. — А от обличчя, комплекція...
— Худий такий, із сірим обличчям... Здається, світловолосий. Не він?
— Слава Богу, не він. І що, були з ним конфлікти якісь?
— Та ні... — здивовано скривилася вона. — Ніяких. Нормально лежав... Правда, все випитував, навіть у мене — чи то обов'язково ногу віднімати. Але ж це всі так.
— Гаразд, Валентино Гаврилівно. Я бачу, у вас тут хворих по обіді не буває. Якщо хтось прийде — дзвоніть у хірургію, я підскочу.
А як же кава? — викотила очі Валентина. — Погана, виходить?
— Ой, що ви... — згадав Олег.
Лагідно посміхнувшись, він випив залпом обидві чашечки і вискочив із кабінету, залишивши здивовану медсестру на самоті.
У вісімнадцятій палаті, як завжди, відбувалося щось неординарне. Біля хворого, що лежав на функціональному ліжку, товклося кілька медсестер. Ногу його вже встановили на шину Белера і накрили пелюшкою, на якій одразу проступила червона пляма. Маша, наклавши хворому на руку джгута, марно намагалася влучити у вену. Охоронці, вже інші, в чистих уніформах, сиділи на вході до палати.