— Та ну його… День сьогодні — це щось із чимось. Он, клієнта тобі привіз.
— Хворого, тобто?
— У сусідньому районі втеча з КПЗ. Зранку по області перехват оголосили. Он, щойно зловили мужика. Завал — ну, як у кіно — зі стріляниною. Короче, лежить у машині.
— Що, вогнепальне?
— Та де там! Стрибав із плит — три метри висоти. Тікав так.
— Ти ж кажеш — стріляли.
— То ще варта. Промазали… Йому якимось чином наркоту передали. Ну, він як вколовся — так і дременув, не дивлячись на перепони. Псих…
— Що, Лідуню, ходімо? — підвівся Беженар. — Глянемо хворого. Нічого страшного, він також хворий. А от капітан нас охоронятиме, — і лікар жартома посмикав Панчишина за ремінь.
Міліцейський УАЗ стояв задом до дверей корпусу, вже розчинений. Біля нього курили двоє сержантів у бронежилетах із автоматами. Ще один сидів усередині поруч із пораненим. На підлозі лежав неголений чоловік у сірій робі; у нього була неприродно підігнута нога. Беженар запхався до нього в УАЗ і запитав:
— Ви мене чуєте, шановний? Вас привезли до лікарні. Я — лікар. Я до вашої ноги подивлюся, добре?
— Добре… — пробурмотів упійманий.
— А ви нічого не викинете?
Беженар, потягнувши штанину догори, оглянув ногу. Поранений застогнав.
— Відкритий перелом гомілки, обидві кістки, — сказав Беженар. — Госпіталізувати його треба, — останнє призначалося Панчишину. — Скелетний витяг, а можливо, і операція.
— Н-да-а… — пошкріб капітан голову. — Ну що ж, залишимо з ним охорону, як належить.
Олег увійшов, не стукаючи, до хірургічного кабінету і приземлився на тапчан.
— Доброго дня-а… — з деяким здивуванням і неабияким інтересом протягнула Валентина. — Новий доктор уперше у нас в кабінеті!
— Який же я новий? — заперечив Олег. — Я вже повністю прижився. Іноді здається, що тут усе життя і працював. Навіть до специфіки вашої звик.
— А яка у нас специфіка? — медсестра зобразила здивування. — Хотілося б послухати…
— О, це довга розмова, — відмахнувся Олег.
— Ну і що? — вчепилася Валентина. — Можу каву поставити, — вона зиркнула на Голоюха, який писав поруч і не звертав уваги на цю балаканину.
— Та ні, дякую.
— Еге… Отже, ви вважаєте, що у нашій дірі не кава, а помиї. Це і є перший пункт «специфіки»?
Олег лише засміявся, заперечливо хитаючи головою.
— Ну, ставте вашу каву — доведу, що ви помилилися. Тим паче, нам із вами сидіти на прийомі. Тарасе Васильовичу, мені Медвідь сказав, що тобі втекти треба, а він обіцяв підстрахувати. То я за нього.
— Прекрасно, — сказав Голоюх. — Я пішов. Валю, додивися всіх судинних. Завтра комплексна перевірка — щоб не тикали нам.
— А багато судинних? — підхопив розмову Олег.
— Вісімдесят чоловік. Переважно облітеранти.
— Але я дивлюся, ускладнень, які би вели до ампутацій, у вас не багато, — вів Олег у потрібному напрямку.
— Ти знаєш, давно не було, — згодився Тарас.
— Я бачив у журналі — за минулий рік якась записана, але не оперували.
— А-а… — Голоюх уже запихав до столу останні папери, — був один. Та й то не наш, заїжджий. Якийсь неблагополучний. У тюрязі сидів.
— Працював колись, а не сидів, — виправила Валентина. — А ще алкоголік. Із поїзда його зняли.
— Із поїзда?!
— А чого ти дивуєшся, — не зрозумів Тарас. — У нас тут досить потужна залізнична гілка. Він чогось із-за кордону їхав — чи то з Польщі, чи то з Німеччини.
— Із Німеччини… — вражено повторив Олег.
— А що дивного? У нас зараз півкраїни по заграницях заробляє — хто чим може. У нашій злидотній державі що заробиш? То він повертався звідти вже запущений. Там, сам розумієш, на халяву не полікуєшся. Очевидно, досидівся до останнього, а у поїзді зовсім погано стало — зліз, де прийшлося, аби до лікарні.
— І що?
— Нічого, оперувати хотіли — ампутація, ти ж розумієш. Уже анестезіолог у нього був, до операційної завезли! А він в останній момент: «Ні, й крапка!» Ну… Так і вивезли назад до палати. Ще день, здається, так лежав, а потім навіть якісь родичі знайшлися.
— Що — в Тачанові родичі?
— Не знаю. Ні, напевно… Памʼятаю, така приходила — молода, фігурна, нафарбована… А звідки?
— Ну, вам би цього й не запамʼятати, — вставила шпильку Валентина з підсобки.
— Вона ж і забирала його, — не звертаючи уваги, продовжував Тарас.
— І що з ним? — запитав Олег.
— Та я навіть не знаю, це ж не наш житель. Памʼятаю, дуже прискіпувався — а чи не можна якось ногу зберегти, але всі так… Здається, вони його забрали у якийсь інший заклад.