— Слухай, а який він із себе був? — запитав Олег.
— М-м… А що? Навіщо тобі?
— Та знаєш, — збрехав Олег, — один мій знайомий по закордонах із таким самим прізвищем ошивається.
— Я його памʼятаю! — Валентина зʼявилася з підсобки з трьома чашками кави на таці. — Прошу!
— Ні, дякую, — попрямував до дверей Голоюх.
— Тарасе Васильовичу, ну, а для кого я робила?
— Іншим разом, — він зробив прощальний жест, зачиняючи двері.
— Не переживайте, я можу дві випити, — заспокоїв медсестру Олег.
Презирливо знизавши плечима в бік Голоюха, Валентина поставила перед лікарем дві чашки.
— Будь ласка, доктор. Звісно, це провінційна кава…
— То що з моїм знайомим? — нагадав про основну тему Олег.
— А… Ви гадаєте — це ваш знайомий?
— Світ, кажуть, тісний…
— Ну що… — вона зібралася з думками. — Три дні мала задоволення його перевʼязувати — я тоді заміняла у відділенні. Жах, я вам скажу. Такої ноги ще не бачила. Уявляєте — нога вся…
— Ногу уявляю, — сказав Олег. — А от обличчя, комплекція…
— Худий такий, із сірим обличчям… Здається, світловолосий. Не він?
— Слава Богу, не він. І що, були з ним конфлікти якісь?
— Та ні… — здивовано скривилася вона. — Ніяких. Нормально лежав… Правда, все випитував, навіть у мене — чи то обовʼязково ногу віднімати. Але ж це всі так.
— Гаразд, Валентино Гаврилівно. Я бачу, у вас тут хворих по обіді не буває. Якщо хтось прийде — дзвоніть у хірургію, я підскочу.
— А як же кава? — викотила очі Валентина. — Погана, виходить?
— Ой, що ви… — згадав Олег.
Лагідно посміхнувшись, він випив залпом обидві чашечки і вискочив із кабінету, залишивши здивовану медсестру на самоті.
У вісімнадцятій палаті, як завжди, відбувалося щось неординарне. Біля хворого, що лежав на функціональному ліжку, товклося кілька медсестер. Ногу його вже встановили на шину Белера і накрили пелюшкою, на якій одразу проступила червона пляма. Маша, наклавши хворому на руку джгута, марно намагалася влучити у вену. Охоронці, вже інші, в чистих уніформах, сиділи на вході до палати.
— Ну, що там? — запитав Беженар.
— Абсолютно… — розвела медсестра руками. — Не можу вколоти. Наче й вени є, а не можу.
— То кличте із реанімації ще когось — вони ж там такі аси. Може, знайдуть?
Маша побігла до реанімації, а Беженар сам протиснувся поміж койок і почав вивчати внутрішню поверхню рук хворого. Потім перейшов оглядати здорову ногу. Ліда стояла трохи далі, намагаючись не заважати у цій тісноті.
— Дійсно, — розчаровано промовив лікар. — Скільки часу ви вже колетеся?
— Та робіть так, доктор, може, витримаю… — замість відповіді махнув рукою пацієнт.
— Може — нас не влаштовує. Я запитав: скільки ви колетеся?
— Давно…
— Воно й видно.
Щур увійшов до палати в супроводі Наталі. Обоє здивовано глянули на сторожів із автоматами та в бронежилетах.
— Наркоман зі стажем, — сказав Беженар. — Усі підшкірні вени на руках, ногах облітеровані — немає куди вколотися. Відкритий перелом, привезли у шоку. Потрібно хірургічно обробку робити, та й витяжку, а я його зачепити боюся. Відкапати його би хоч зо дві-три години. Може, твої дівчата спробують? Чи, може, підключичку поставиш?
— Гм-м… Та я боюся такому підключичку робити… Що там, Наталю?
Усі спроби навіть такого аса, як Наталя, закінчувалися поразкою.
— Дайте, я сам вколю… — стогнав хворий.
— Так венесекцію зробіть, — порадив Щур.
— А де? Вени ж непрохідні. А йти на глибоку — так само операційна травма.
— Дайте, я сам… — знову почав хворий.
— Що — ти сам?! Ти сам уже доколовся…
— Я вколю сам — усе, що потрібно…
Обоє охоронців насторожилися, бачачи, до чого йде.
— Ну, дайте, я сам вколю, — знову подав голос травмований. — Які ж ви…
— Що ти вколеш? — скипів Беженар. — Тут медсестри не можуть…
— А як же я у камері вколов?
— І дійсно, як він у камері вколов? — зацікавлено повторив Щур.
— Сюди, — пацієнт підняв руку, вказуючи під пахву.
— Куди це… — не зрозумів Беженар.
— В аксилярну вену… — припустив Щур. — Неможливо. Навіть Наталя не попаде. А сам собі…
На шкірі під пахвою дійсно виднівся слід інʼєкції.
— Та я коловся так, ще до зони, — наполягав хворий, — коли на руках місця не стало. Потім лікували насильно, а сьогодні як спробував — одразу попав.
— Маячня, — сказав Щур, — неможливо. Проте як хочете. Нехай пробує, може, гірше не буде.
Беженар невпевнено знизав плечима і озирнувся на охоронців.