— Ми що… — розвів руками старший. — Потім на себе нарікайте. Звідки я знаю, що він викине? Ви би бачили, як він утікав…
— Ну, з відкритим переломом ноги він нікуди не втече, припустимо…
— Ну, гаразд, — наважився Беженар, — вколовся ж він у камері якось.
— Еге, вколов під шкіру — і все, — пробурмотів Щур. — Людина навіть очима не здатна побачити свою підпахву! Як тут колотимеш?
— Машо, давай «метелика».
Внутрівенний катетер розкрили.
— Отже, так, — сказав Беженар, — зараз вам дадуть спеціальну голку. Щойно вколетеся — одразу голку повинна взяти медсестра, щоб встановити вам катетер, через який вводитимуть ліки. Вам тільки потрапити у вену — зрозуміли?
— Зрозумів. Тільки стільчика мені потрібно. І люстерце.
— А це навіщо? — не зрозумів Беженар.
— Той доктор вірно казав — у мене там очей немає.
Щойно все це принесли, хворий зробив спробу підвестися.
— Куди?!
— А як інакше? Поможіть… Не бійтеся, не втечу. От місяців за два, як нога загоїться…
Стільчик поставили задом до ліжка, і незвичайний пацієнт навалився пахвою на його спинку, простягаючи руку вперед над сидінням стільчика, на якому лежало люстерце. Поламану гомілку його обережно притримували на шині, яку довелося дещо посунути.
— Давайте голку вашу…
Він запрацював кулаком простягнутої руки, одночасно перетискаючи спинкою стільчика замість джгута вену, на яку, враховуючи її розташування, неможливо було ні накласти звичайного джгута, ні побачити результат його дії — усі були в цьому впевнені. Зек затис кулака і засадив собі голку під пахву — як усім здалося, майже не цілячись. На люстерце закрапала кров!
— Давай! — підштовхнув Машу Беженар.
Медсестра тремтячими руками доробляла те, що сам пацієнт зробити вже не міг із причини некомпетентності.
— Усе, — сказав Беженар. — Приєднуй і капайте йому інтенсивно. За годину ставимо витяжку.
— Фантастика… — промовив Щур, виходячи з палати.
Вікно в ординаторській було розчинене. Усі розійшлися, і Олег дозволив собі закурити просто тут. Ситуація складалася доволі цікава. Якщо Володю дійсно мучать ці нічні жахіття, якщо все відбувається саме так, як він розповідав, — звʼязок напрошувався очевидний. У цьому випадку Володя мав рацію, пославши його сюди і взувши таким чином усіх психіатрів і шарлатанів, які марно пробували йому допомогти іншими шляхами. Хоча й він, звісно, поки що нічим конкретним не допоміг. Натомість став на вірний шлях.
От тільки не надто вірив Олег у саме такий хід подій. Надто фантастично. І взагалі — якась містика. Хоча… Чого не буває у медицині. Якщо все дійсно так, Якимцеві саме час звертатися до якогось грамотного психіатра. Бо самотужки допомогти йому із визначенням оцих усіх причин-наслідків, пояснити звʼязок сновидінь із Тачанівськими подіями Олег не відчував себе здатним.
Але значно більше його хвилювали думки іншого роду. Що, як сновидіння тут ні до чого? За логікою, саме так воно й виглядало. І тоді Олег засланий сюди з іншою метою. Довідатися щось таке, чого не зміг би розкопати сам пан Якимець, принаймні не здіймаючи зайвого галасу. І оце «щось», очевидно, коштує грубих грошей. Оце вже виглядало набагато ймовірніше. Хто його зна, чим насправді займається Володя. А що, як їхав він разом із отим Якимчуком? Адже у Тачанові вони були в один день! Якщо, звісно, Якимець не набрехав. Міг просто здогадуватися, що людина, яка його цікавить, застрягла десь тут, і потрібно вишукати у Тачанівській лікарні його сліди. Ймовірно? Навіть дуже. Звісно, сон ідіотський просто вигадати, але… Все-таки у цій історії залишалося щось містичне. Чого раптом прізвища Олегового роботодавця і того пацієнта з гангреною майже однакові? Та й вік, напевно, збігається… Все-таки, є тут якась містика, бісівщина…
— Добре тобі, — промовив Медвідь, увійшовши. — Я би також закурив.
— Кури.
— А до завтрашньої перевірки хто готуватиметься?
— Давай, щось поможу.
— А, тут помагай — не помагай… Сам розумієш, на те вони й комісія, аби знайти, що у нас не так. Якщо не знайдуть — отже, погано перевіряли, отже, дарма зарплатню отримують. Тоді вже їх «взують» — над ними ж також перевірка є. Тому просто мусять знайти — інакшого виходу немає. Система.
— Тоді їхня вища інстанція у них нічого не знайде, — пожартував Олег.
— Не хвилюйся, знайде, — упевнено промовив Ілля. — Повинні ж вони своє існування виправдати. Отже, знайдуть. А ті, хто над ними ще вищі, — також знайдуть. Така реальність, у такій системі живемо. Я отак не раз думаю: от не було би ніяких комісій, вищих інстанцій — ти б що, своїх хворих не лікував?