— Звісно би, лікував.
— Може, гірше лікував би, ніж за наявності комісій?
— Та ні.
— Звісно, — вів далі Ілля, — це ж не у твоїх інтересах. Якщо лікар не викладається для хворих — то має менший авторитет, менше коло клієнтів, отже, гірше живе. Висновок: на хріна треба ці «вищі інстанції»? Що то за держава така, що на одного з лопатою — семеро з папками та інструкціями? От завтра вони їдуть — а я вже два дні хворих відшиваю, кого тільки можу, бо не встигну дурні папери підготувати. І завтра будемо за ними цілий день лазити — знову ж таки, хворі постраждають. То на біса те все? Нехай би брали й собі хворими займалися — пацієнтів на всіх вистачить. Так ні, вони також на завтра всіх повідшивають, бо мають їхати нас жучити. І от повір: той, хто готується завтра мені тут вставляти, зараз сидить у себе в області й також думає — мовляв, на хріна воно мені потрібно? У мене купа хворих, а я завтра в район маю їхати й людям заважати жити та працювати… Ти осмислюєш взагалі, яка дурка відбувається і як ми живемо?
— По-моєму, я вже давно перейшов через це осмислення і не сушу собі голову такими речами, — скривився Олег. — Так повинно бути. Равлик у калюжі не замислюється над тим, що там багато бруду і смороду. Бо ж це калюжа!
— Але ж ми не равлики! — обурився Ілля.
— Усе відносно. Для самих себе — можливо. А дехто нас взагалі хробаками вважає.
— Іди ти в баню! — зібравши папери, Медвідь вийшов.
Олег витяг телефон і почав набирати номер. Потім замислився, сховав мобільний і, викинувши недопалок, вийшов із ординаторської. Перебив Медвідь зі своїми глобальними думками. А тим часом ще дещо можна було встановити просто зараз.
Адлахович, задерши спортивку, лежав голим животом догори, а Олег його обстежував. Намʼявши живота достатньо, лікар опустив кофту хворого донизу і промовив:
— Мені здається, ваші справи пішли на краще. Що ви скажете?
— Звичайно! А що я скажу? Коли доктор відповідний і зі мною по-людськи, з повагою…
— Ну, ви до мене також із повагою, — підтримав Олег. — Мені здається, у нас із вами взагалі непогана сумісність.
— Так, дійсно, — зрадів Адлахович. — Я також якось подумав про це. Ну і що, як я колись там випив сто грам? Що, не маю права? А от ви — зовсім інша справа. Видно спеціаліста зразу!
— Добре вже, — відмахнувся Олег. — Головне, що вам краще. От я хотів спитати, мені розповідали… Де ви таку рибу ловите?
— О, а ви любитель? — Адлахович зручніше вмостився на ліжку. — Доктор, от я зʼїжджу до сестри у Верхній Потік, я вам привезу. Ось такі! — він показав руками. — Карасі, лини…
— Та ну! — здивувався Олег.
— Що, не вірите? Та я вам таку рибку до пива зроблю! От оклигаю і зʼїжджу. Все-таки шістдесят кілометрів.
— А чому так далеко? У нас що, не ловиться?
— О! — Адлахович зробив здивоване обличчя. — А де ж у нас? Тут і ловити немає де. Ні річки, ні озера… Ставочок маленький — там лише пацани дрібноту смикають. А там мені родичі дадуть — вони і сіточку люблять поставити.
— І ви рибку на вокзал, — із розумінням підсумував Олег.
— Ну, свіжу копійку, незалежну від жінки завжди треба мати. А ви звідки знаєте? Що, розповіли вже?
— Та ні, — збрехав Олег. — Якось минулого року я їхав через Тачанів і бачив на вокзалі, як чоловік рибу продавав. Може, й ви, не памʼятаю. Мені тоді ще так пива схотілося…
— А коли це було? — недовірливо запитав Адлахович.
— Восени. Середина жовтня.
— Не може бути, — категорично заявив Адлахович. — Це було не тут. Або не в жовтні.
— Чому?
— А тому, що я цілу осінь у «принудиловці» відлежав. Жінка, зараза, мене туди спровадила. Ой, доктор, якби ви знали, що мені пережити довелося! Я із вересня місяця у Верхньому не був і риби в руках не тримав!
— Тоді, напевно, це були не ви, — розвів руками Олег.
— Е, ні! — Адлахович зробив серйозне обличчя і застережливо помахав пальцем. — Вибачаюся, доктор. Окрім мене, тут жодна жива душа риби не продає. Це вже точно. Та її просто взяти ніде — не наш продукт. Усе продають: пиріжки, насіння, воду солодку… А от риба — виключно моя монополія. Якби хтось і зʼявився, мені би хлопці на вокзалі сказали.
Тепер голос його став переможним, а палець вимахував взагалі урочисто.
— Це точно? — ще раз перепитав Олег.
— Та я перехреститися можу! — зробив широкий жест Адлахович.
— Ну, Господь із нею, з рибою, — махнув рукою Олег. — Видужуйте.
— Доктор, я сказав — значить, стопудово! — не міг заспокоїтися Адлахович. — Як тільки поїду у Верхній…