— Аякже. Картки також вибрала. Он, купа на столі лежить.
— Винеси.
— Куди? — не зрозуміла вона.
— Куди хочеш. До будь-якого кабінету, який не перевірятимуть.
— Навіщо?
— Валю, ти вже скільки років працюєш? Скажуть знайти — от і підеш «шукати». Це вважай, півгодини виграних. А там обід — і по перевірці. Думати треба, а ти лише по ногах тупцюєш.
Зробивши ображене обличчя, Валентина загребла картки і вийшла.
— А де Савчук? — крикнув Тарас їй навздогін.
— А де ж йому бути? Направлений до завідуючого. Хіба не правильно?
До кабінету постукали. Голоюх відгукнувся:
— Заходьте, прошу.
Увійшла бабуся років сімдесяти, принаймні на стільки виглядала.
— Доктор, живіт мене турбує, вже тижнів три.
— Блювоти не буває?
— Та ні...
— У туалет «по великому» як?
— Бог милував, добре...
Тарас проглянув її картку, в якій на цей момент були зібрані вже всі обстеження, зроблені хворій упродовж двох днів — всі знаходилися у межах норми. Потім він поклав хвору на тапчан і обстежив живота. Погляд його говорив при цьому: «Чого ж ви хочете, бабусю? Усе в вас добре... Що ж воно болить?». Нарешті хвора сіла й почала заправлятися.
— Ну що, бабцю... Хірургічних захворювань у вас немає. Направлю вас до гінеколога і гастроентеролога.
Валентина тим часом завела до перев'язочної якогось хворого з перебинтованою рукою і тепер кликала лікаря дивитися.
— Ну що... Промий перекисом, потім насухо і постав ді— мексид.
— А оце нічого? — вона показала на підозріле місце у рані.
— Нічого, — відповів Тарас, нахиляючись до руки. — Завтра саме відійде.
Тут її тапочка знову наче ненавмисне стала носком на його масивний «шкрабан». Голоюх витяг ногу і почув позаду:
— Пробачте, доктор, я не хотіла...
— Отже так, бабусю, — промовив Голоюх, сідаючи. — 3 наших позицій ви здорові. Потрібно обстежитися у...
— Так я була вже! І в аніколога, і в гастро... ролога... І всі кажуть, що здорова...
— Гм-м... — замислився Тарас, знову вивчаючи картку. — Дійсно... Ну, тоді давайте ляжете до нас у хірургію для більш повного обстеження. На кілька днів?
— Доктор! — стара несподівано змовницьки нахилилася до нього. — Доктор... От усі на мене дивляться, і ніхто нічого не знаходить... А чи не може бути такого... щоби я... Навіть питати соромно, ви ж такий молодий...
— Ну-ну, — підбадьорив Тарас, — чого не може?
— Щоби я... — бабця нахилилася ще ближче, — була... беременна?
— Ну, знаєте, — розгубився Голоюх, — вам краще знати — може це бути, чи ні.
— Отакої, — здивувалася бабуся, — я ж не дохтор!
— Бабусю, — повчально промовив Тарас, зазираючи на титульний листок картки, де стояв її рік народження — 1931, — якщо жінка не перебуває ні з ким в інтимних стосунках, то вона і не може бути, — він також нагнувся до неї, — вагітною...
— Так я, — здивувалася бабця, — наче і не перебуваю у антим— них... Але діду мому часом дур ще у голову б'є!
— Бабцю, — сказав Голоюх, — я гадаю, цього бути не може, їдьте додому, а завтра зранку збирайтеся і сюди — лягати. Ось ваше направлення, будемо розбиратися, що і чому.
Бабця вийшла, залишивши здивованого лікаря.
— Валю, ти береш перев'язки, чи ні? — схаменувся Тарас, глянувши на годинник.
— Доктор... — знову «проспівала» вона. — А от ходіть сюди. Може, цю плівку зі столу зняти? Вона така пожмакана... Комісія приїде — все кругом вилизано, і доктор у кабінеті такий весь... А плівка геть негарна... Ось і дірка посередині, дивіться...
Капець хижо націлився, куди належить.
Тарас підійшов до столу, нахиляючись над діркою, і одночасно підбором свого здоровезного шкрабана став медсестрі на ногу. Валентина тільки хапнула повітря, розплющивши свої і без того широкі очі до неможливості.
— Дірка? Де? Ось ця?— Голоюх байдуже скривився.— Дрібниці, нехай собі буде. Ой, вибач, я не хотів... Будь ласка, заходьте.
Хворий увійшов, сідаючи на запропонований лікарем стільчик. Закусивши губу, ледве стаючи на п'яту, з перев'язочної до коридору прокульгала Валентина, тихо зачинивши за собою двері.
У реанімації було тихо. Щур із Малевичем вийшли з палати, де вже десять хвилин ритмічно гудів апарат керованого дихання.
— Ну, ви бачите, — розвів руками Щур, — зроблено все. Строго, як домовлялися.
— Скільки вже? — похмуро запитав Малевич.
— Буде п'ятнадцять хвилин. На дофаміні постійно, і тиск не тримається.
— Що за життя... — зітхнув Малевич. — Родичі знають?
— Так, я казав, що справи погані. Вони були тут.
Із коридору почувся голос Мед від я:
— У вас шеф?