Олег вийшов, і на його обличчі посіло нерозуміння та стурбованість. Брехати, звісно, Адлаховичу не було ніякого сенсу. А отже, виходило, що або Якимцю примарився продавець риби, або Володька їхав через Тачанів не в жовтні.
Від самого рання відділення перебувало у неабиякому русі. Старша сестра ганяла по приміщеннях у супроводі санітарки. Начальниця підставляла собі стільчик і пробувала пальцем то тут, то там поверхні, розташовані вище рівня людського ока, у пошуках пилюки.
— Ось тут витри ще раз. Я що, маю за вами все перевіряти? Зараз із області приїдуть — отут у першу чергу мацатимуть.
Інша санітарка натужно драїла у коридорі.
— Соню, хлорки не шкодуй. Щоб смерділо…
— А я що — винна, що теперішня хлорка не пахне? — буркотіла Соня.
— Та я ж навмисно лишала вам ще стару, радянську, смердючу — для комісій. Де вона?
— Висмерділася вже…
— Боже, як маленькі діти…
Малевич, пробігаючи коридором, побачив Голоюха.
— Тарасе Васильовичу, стій, не жени! Забув сказати тобі — дуй на прийом. Савчука до мене терміново. Ну, ти ж розумієш, щоб нікому раптом на очі не потрапив — бо обовʼязково щось вичудить. Хворих судинних викликав?
— Так.
— Словом: контролюєш поліклініку, й у кабінеті щоб порядок був.
Голоюх мовчки попрямував до виходу.
— Олег Вікторович! — зав зазирнув до ординаторської. — Олег Вікторович, будеш на підхваті, гаразд? У тому смислі, що тобі ще відчитуватися немає за що, а я буду весь задіяний. Тобто вся служба на тобі — якби хто поступив…
Малевич відчув погане, коли двері реанімації на тому кінці розчинилися і Наталя швидкою ходою попрямувала до них.
— Миколо Прокоповичу, доктор просить вас. Із хворим погано.
— От чорти… От щастя…
Розпачливо хитаючи головою, Малевич рушив за нею.
Щойно Голоюх розчинив двері кабінету, з перевʼязочної зʼявилася Валентина.
— Доброго дня, доктор! — розпливлася медсестра у посмішці, скидаючи маску.
— Доброго… Тут усе гаразд?
— Звичайно.
— Папери на місці?
— Аякже. Картки також вибрала. Он, купа на столі лежить.
— Винеси.
— Куди? — не зрозуміла вона.
— Куди хочеш. До будь-якого кабінету, який не перевірятимуть.
— Навіщо?
— Валю, ти вже скільки років працюєш? Скажуть знайти — от і підеш «шукати». Це вважай, півгодини виграних. А там обід — і по перевірці. Думати треба, а ти лише по ногах тупцюєш.
Зробивши ображене обличчя, Валентина загребла картки і вийшла.
— А де Савчук? — крикнув Тарас їй навздогін.
— А де ж йому бути? Направлений до завідуючого. Хіба не правильно?
До кабінету постукали. Голоюх відгукнувся:
— Заходьте, прошу.
Увійшла бабуся років сімдесяти, принаймні на стільки виглядала.
— Доктор, живіт мене турбує, вже тижнів три.
— Блювоти не буває?
— Та ні…
— У туалет «по великому» як?
— Бог милував, добре…
Тарас проглянув її картку, в якій на цей момент були зібрані вже всі обстеження, зроблені хворій упродовж двох днів — всі знаходилися у межах норми. Потім він поклав хвору на тапчан і обстежив живота. Погляд його говорив при цьому: «Чого ж ви хочете, бабусю? Усе в вас добре… Що ж воно болить?». Нарешті хвора сіла й почала заправлятися.
— Ну що, бабцю… Хірургічних захворювань у вас немає. Направлю вас до гінеколога і гастроентеролога.
Валентина тим часом завела до перевʼязочної якогось хворого з перебинтованою рукою і тепер кликала лікаря дивитися.
— Ну що… Промий перекисом, потім насухо і постав дімексид.
— А оце нічого? — вона показала на підозріле місце у рані.
— Нічого, — відповів Тарас, нахиляючись до руки. — Завтра саме відійде.
Тут її тапочка знову наче ненавмисне стала носком на його масивний «шкрабан». Голоюх витяг ногу і почув позаду:
— Пробачте, доктор, я не хотіла…
— Отже так, бабусю, — промовив Голоюх, сідаючи. — З наших позицій ви здорові. Потрібно обстежитися у…
— Так я була вже! І в аніколога, і в гастро… ролога… І всі кажуть, що здорова…
— Гм-м… — замислився Тарас, знову вивчаючи картку. — Дійсно… Ну, тоді давайте ляжете до нас у хірургію для більш повного обстеження. На кілька днів?
— Доктор! — стара несподівано змовницьки нахилилася до нього. — Доктор… От усі на мене дивляться, і ніхто нічого не знаходить… А чи не може бути такого… щоби я… Навіть питати соромно, ви ж такий молодий…
— Ну-ну, — підбадьорив Тарас, — чого не може?
— Щоби я… — бабця нахилилася ще ближче, — була… беременна?