— Ну, знаєте, — розгубився Голоюх, — вам краще знати — може це бути, чи ні.
— Отакої, — здивувалася бабуся, — я ж не дохтор!
— Бабусю, — повчально промовив Тарас, зазираючи на титульний листок картки, де стояв її рік народження — 1931, — якщо жінка не перебуває ні з ким в інтимних стосунках, то вона і не може бути, — він також нагнувся до неї, — вагітною…
— Так я, — здивувалася бабця, — наче і не перебуваю у антимних… Але діду мому часом дур ще у голову бʼє!
— Бабцю, — сказав Голоюх, — я гадаю, цього бути не може, їдьте додому, а завтра зранку збирайтеся і сюди — лягати. Ось ваше направлення, будемо розбиратися, що і чому.
Бабця вийшла, залишивши здивованого лікаря.
— Валю, ти береш перевʼязки, чи ні? — схаменувся Тарас, глянувши на годинник.
— Доктор… — знову «проспівала» вона. — А от ходіть сюди. Може, цю плівку зі столу зняти? Вона така пожмакана… Комісія приїде — все кругом вилизано, і доктор у кабінеті такий весь… А плівка геть негарна… Ось і дірка посередині, дивіться…
Палець хижо націлився, куди належить.
Тарас підійшов до столу, нахиляючись над діркою, і одночасно підбором свого здоровезного шкрабана став медсестрі на ногу. Валентина тільки хапнула повітря, розплющивши свої і без того широкі очі до неможливості.
— Дірка? Де? Ось ця? — Голоюх байдуже скривився. — Дрібниці, нехай собі буде. Ой, вибач, я не хотів… Будь ласка, заходьте.
Хворий увійшов, сідаючи на запропонований лікарем стільчик. Закусивши губу, ледве стаючи на пʼяту, з перевʼязочної до коридору прокульгала Валентина, тихо зачинивши за собою двері.
У реанімації було тихо. Щур із Малевичем вийшли з палати, де вже десять хвилин ритмічно гудів апарат керованого дихання.
— Ну, ви бачите, — розвів руками Щур, — зроблено все. Строго, як домовлялися.
— Скільки вже? — похмуро запитав Малевич.
— Буде пʼятнадцять хвилин. На дофаміні постійно, і тиск не тримається.
— Що за життя… — зітхнув Малевич. — Родичі знають?
— Так, я казав, що справи погані. Вони були тут.
Із коридору почувся голос Медвідя:
— У вас шеф?
— Що там — приїхали вже?
— Так.
— Значить, займайся перевіркою. Приймай. Скажеш — я біля хворого. Зараз прийду.
— Доктор, зупинка! — вигукнула у палаті медсестра.
Обоє кинулися туди.
— Адреналін!
Щур почав непрямий масаж серця.
По коридору відділення йшло двоє поважних чоловіків у костюмах. Медвідь вів їх до ординаторської, пояснюючи:
— Розумієте, район у нас сільськогосподарський. Восени та весною девʼяносто відсотків людей день і ніч у полі. До нас їдуть уже у крайньому випадку, якщо серйозно притисне. Звідки ж візьмуться планові операції у цей період?
— Ну, це як то кажуть, ваші проблеми. З населенням потрібно працювати. Ставте роботу так, щоб до вас ішли круглий рік, інакше навіщо тримати у районі лікарню з таким хірургічним відділенням? Будемо вас скорочувати.
— Так справа у тім, що літом і особливо зимою у нас тут завал! — виправдовувався Медвідь. — Людей у коридорах кладемо. Що ж ви, не розумієте: якщо селянин не посадить весною картоплю, бо грижу в нас оперуватиме, то зимою з голоду вмре? Він мусить посадити та зібрати врожай, а тоді вже піде лікуватися.
Але, як відомо, чиновники — специфічна категорія людей, яким не притаманна звичайна логіка.
В ординаторській, куди вони увійшли, Беженар відбивався одразу від двох.
— Ну, припустимо, — доводив він, — а куди ж мені подіти цього хворого?
— Як куди? — здивувався інспектор. — Нехай лікується у поліклініці. Ви лікуєте хворих із усякими «подряпинами» у стаціонарі. А знаєте, скільки коштує державі один ліжко-день? Якщо спровадити всіх цих хворих із дрібницями до поліклініки, — він струсив пачкою відібраних історій, — то у вас залишиться рівно половина таких, які дійсно повинні лікуватися у відділенні. Тобто, говорячи інакшою мовою, вас потрібно скорочувати.
— А тим хворим, як ви кажете, з дрібницями, перевʼязки що — не потрібні? — запитав Беженар.
— Та чому ж! Нехай ходять до поліклініки.
— Не ходять, а їздять, — виправив Беженар. — Вони живуть у віддалених селах. Із половиною сіл немає транспортного сполучення, у нас весь автопарк розвалився. Люди попутками дістаються, пішки… А зимою? Та здоровому зараз важко дістатися з села до Тачанова! А хворому, навіть із невеликою раною? — кожен день? Та навіть якщо автобус їздить — це дві-три гривні на день за проїзд… Людям по півроку в селі грошей не платять! За що він поїде до лікарні?