— Що там — приїхали вже?
— Так.
— Значить, займайся перевіркою. Приймай. Скажеш — я біля хворого. Зараз прийду.
— Доктор, зупинка! — вигукнула у палаті медсестра.
Обоє кинулися туди.
— Адреналін!
Щур почав непрямий масаж серця.
По коридору відділення йшло двоє поважних чоловіків у костюмах. Медвідь вів їх до ординаторської, пояснюючи:
— Розумієте, район у нас сільськогосподарський. Восени та весною дев'яносто відсотків людей день і ніч у полі. До нас їдуть уже у крайньому випадку, якщо серйозно притисне. Звідки ж візьмуться планові операції у цей період?
— Ну, це як то кажуть, ваші проблеми. З населенням потрібно працювати. Ставте роботу так, щоб до вас ішли круглий рік, інакше навіщо тримати у районі лікарню з таким хірургічним відділенням? Будемо вас скорочувати.
— Так справа у тім, що літом і особливо зимою у нас тут завал! — виправдовувався Медвідь. — Людей у коридорах кладемо. Що ж ви, не розумієте: якщо селянин не посадить весною картоплю, бо грижу в нас оперуватиме, то зимою з голоду вмре? Він мусить посадити та зібрати врожай, а тоді вже піде лікуватися.
Але, як відомо, чиновники — специфічна категорія людей, яким не притаманна звичайна логіка.
В ординаторській, куди вони увійшли, Беженар відбивався одразу від двох.
— Ну, припустимо, — доводив він, — а куди ж мені подіти цього хворого?
— Як куди? — здивувався інспектор. — Нехай лікується у поліклініці. Ви лікуєте хворих із усякими «подряпинами» у стаціонарі. А знаєте, скільки коштує державі один ліжко-день? Якщо спровадити всіх цих хворих із дрібницями до поліклініки, — він струсив пачкою відібраних історій, — то у вас залишиться рівно половина таких, які дійсно повинні лікуватися у відділенні. Тобто, говорячи інакшою мовою, вас потрібно скорочувати.
— А тим хворим, як ви кажете, з дрібницями, перев'язки що — не потрібні? — запитав Беженар.
— Та чому ж! Нехай ходять до поліклініки.
— Не ходять, а їздять, — виправив Беженар. — Вони живуть у віддалених селах. Із половиною сіл немає транспортного сполучення, у нас весь автопарк розвалився. Люди попутками дістаються, пішки... А зимою? Та здоровому зараз важко дістатися з села до Тачанова! А хворому, навіть із невеликою раною? — кожен день? Та навіть якщо автобус їздить — це дві-три гривні на день за проїзд... Людям по півроку в селі грошей не платять! За що він поїде до лікарні?
— Ситуація однакова в усіх районах, — обрубав перевіряючий, — і ми її знаємо, не треба нам відкривати Америку. Ситуація важка в усій країні, й не потрібно на цьому спекулювати. До того ж, зараз розмова йде не про неї, а про те, що ви штучно завищуєте потребу району в травматологічних ліжках.
— Що ж я — відмовити їм повинен, цим хворим? Не будуть вони щодня їздити у поліклініку — нереально це!
— Ви повинні правильно організувати роботу. Амбулаторний хворий у стаціонарі лікуватися не повинен. А як — це ваші проблеми.
— Ну, звісно, — розвів руками Беженар. — Організую я, відмовлю їм. А у нас в селі кожен як не пенсіонер, то реабілітований, то чорнобилець... Завтра після вас приїде комісія як не по тих, то по інших. Тоді й спитають із мене, чого це я вшановані категорії ображаю. Як не зроби — будеш винний, виходить.
— Валентине Івановичу, давайте без демагогії, — попросив гість, — ми приїхали працювати, а не дискутувати.
У кабінеті шефа папери перекидало зразу троє. Малевич був увесь червоний, знервований, із розстібнутим коміром. Головний хірург обласного управління Іван Іванович Вовк похмуро гортав сторінки історії хвороби щойно померлого хлопця, прооперованого з приводу шлункової кровотечі. Він мовчав. Говорили інші.
— А чому ви не викликали бригаду по санавіації? — домагався сухий, в окулярах — замначальника управління.
— Я ж пояснюю — у нас не було часу. Це була профузна кровотеча. Бригада прибула би за дві години. У нас на цей час основний етап операції було вже зроблено. Операцію проводила бригада з хірургів вищої та першої категорій. Тож ми не перевищили своїх повноважень. Хіба не так, Іване Івановичу?
Малевич повернувся до обласного шефа, шукаючи підтримки.
— Ну, загалом так, — погодився той.
— А хворий помер, — їдко додав замначальника. — Хлопець двадцяти семи років...
— Він поступив у геморагічному шоку третього ступеня, — зауважив Малевич, — таких хворих за даними ведучих клінік помирає до п'ятдесяти відсотків.
— Ну, звісно... Але цей випадок ми будемо вивчати. Так, Іване Івановичу? Ні, ми далекі від того, щоб вас зараз звинувачувати, але випадок розбиратиметься...