— Дзвони, як що знайдеш, зразу. Я на тебе надіюся.
— Пока…
На сходах було тихо. Угорі клацнули двері хірургічного відділення, зачиняючись на ніч. Подвірʼям, грюкаючи роздовбаним кузовом по ямах, проїхала «швидка». Сходові марші поглинув морок.
І тоді внизу, де сходи завертали наче як до підвалу, почувся характерний звук торкання ключем замка. Ключ провернувся двічі, й двері почали відкриватися. Хтось визирнув назовні, а потім розчинив їх зовсім. Глухо стукнуло, і чоловік у темній брудній куртці потяг нагору щось важке, замотане у мішок. Обережно поставивши це на сходи, він витяг маслянку і змастив завіси дверей, а потім вставив ключа. Двері зачинятися ззовні не хотіли, очевидно, щось сталося зі старим замком, тому що рухи чоловіка свідчили про подив. Він витягав, вставляв ключа, намагався провернути, але марно.
Нагорі дзеленькнули двері, й почулися кроки донизу.
— А кого це мають привезти? — запитала санітарка.
— Діда з Фертилівки, — відповіла Марійка. — Зараз підʼїдуть.
Чоловік тихо причинив двері, поклав ключа до кишені і, схопивши мішок, вислизнув надвір. Блиснули фари «швидкої», що обʼїжджала корпус.
Озирнувшись, він рушив під стіною у протилежному напрямку і зник у темряві. Двері до підвалу так і залишилися незачиненими.
Розділ IV
Вийшовши з лікарняних воріт, Олег сховав руки до кишень і неквапом рушив темною вуличкою. Єдиний ліхтар, що горів поблизу хірургічного корпусу, не міг до пуття освітлити навіть території лікарні. Сюди ж, до повороту, ледве сягали його слабкі спалахи й далі лише освітлені віконця одноповерхових будиночків давали змогу не загубитися у цілковитій темряві.
«Швидка» загальмувала поруч. Голоюх, що сидів спереду, відчинив дверцята:
— А може, їдемо?
— Ні, ні! — замахав руками Олег. — Їдьте собі, я пройдуся. Бо голова, наче чавун. Хоч трохи подихаю.
— Ну, гаразд, — погодився Тарас, закриваючи дверцята. — Дивись, не заблукай — тут тобі не Харків.
Олег лише підняв руку на знак згоди. Тарахкаючи залізом по ямах, УАЗ відʼїхав.
Інша «швидка» тим часом гнала в напрямку лікарні, тарахкаючи ще більше. В ній на ношах лежав чоловік, вбраний у брудний одяг. Крізь подерту сорочку було видно бинт із червоними кровʼяними плямами, яким була перевʼязана його грудна клітка. На спеціальній підставці під стелею кабіни висіла банка з розчином, який переливався у вену. Голова пораненого безсило хилиталася з боку на бік точнісінько, як і банка, коли УАЗ підскакував на ямах. Фельдшерка, яка сиділа біля нош, гукнула у кабіну до водія:
— Василю, давай, спробуй ще раз по рації — звідси вже має досягнути! Кажи — нехай із реанімації сходять донизу! І хірургів нехай звозять!
У кабіні дивним чином запискотіло та заклацало.
— Чайка! Я перший, прийом! Чайка, я перший… Хрін воно тягне звідси. Тільки інструкція пише, що повинно… Живий ще?
— Не знаю!
Машина підʼїжджала до Тачанова.
Щур писав історію хвороби, сидячи за столом в ординаторській реанімації. Телевізор працював без звуку. Увійшла Наталя.
— Сергію Андрійовичу, там родичі дівчинки товчуться, ну, тієї, після апендициту. Просять, щоб пустили до неї.
— Ти ж знаєш, що заборонено… — пробурмотів лікар, не відриваючись від писанини.
— Вони дуже просять! — наполягала Наталка. — Вона вже повністю вийшла із наркозу.
— Ну, добре, — сказав він. — Дай халат і пусти на пару хвилин. Тільки не всіх одразу!
Наталя була вже у коридорі, коли задзвонив телефон.
Він слухав, автоматично закриваючи історію та надягаючи шапочку. Було видно, як обличчя лікаря опановує стурбованість.
— Наталю! — кинувши трубку, Щур виглянув до коридору. — Наталю! Родичі відміняються. Ножове поранення везуть. Зі «швидкої» дзвонили. Їм оце по рації передали. Ідемо наниз. Шляк би його… Щойно тільки хірургів по домах розвезли!
Він ішов тротуаром, спускаючись вулицею донизу. Попереду освітлення покращилося — світили вікна двоповерхового будинку. Калюжі під ногами зникли, і Олег пішов швидше. Попереду хряпнули двері будинку, і з двоповерхівки вискочила якась жінка у довгому домашньому халаті. Перебігши дорогу, вона зникла на подвірʼї сусідньої садиби. Відразу ж там пролунав гавкіт собаки.
Коли Олег проходив повз будинок, вона вже поверталася назад. Бігла швидко, та несподівано зупинилася.
— Олег Вікторович! — жінка кинулася до нього. — Там… ходімо! Я не можу кровотечу спинити! Боже… Він кровʼю стікає! Дзвоню на «швидку», а машини всі розʼїхалися, немає!