— Уявляю собі, — погодився Сивокінь. — А як ви забирали його, то ще у свідомості був?
— Ну а як же! — емоційно розповідала жінка. — Навіть тиск був сто на п'ятдесят. Колись я вже везла поранення серця... Вже як поїхали — він «відключився». Машина трусить по отих ямах, не розбереш — живий, чи ні...
Катерина, санітарка «швидкої», що ходила до лікарняної кухні за славетною стравою, увігналася до їдальні перелякана, біла. Губи її натурально трусилися. Молочна зупа порозливалася по її м'ятому халаті.
— Там... — не в змозі вимовити, вона лише показувала пальцем. — Там... хтось ходить... Петрівно, я думала — помру...
— Де ходить? — не розуміючи, скривилися обидві фельдшерки.
— Там, у морзі!
— Тобі що, примарилося?
— Там світло! Наче зі свічкою хтось лазить!
— А хто ж там може бути? — також уже перелякано сама себе запитала Петрівна. — Зачинено там. Сама зачиняла. Міліція приїхала, подивилася на труп і поїхала. А я зачинила. Ключі — ось вони, висять...
— Може, примарилося? — посміхнувся Сивокінь. — Понадивляєтеся по ночах жахіть по телевізору — дідька лисого можна побачити...
— Та яке там! — мало не плакала Катерина. — Сама бачила! Так, ніби пропливла свічка у вікні. І постать, із головою...
— Із головою — це вже легше, — зауважив Сивокінь. — Якби без неї — я б і сам злякався.
— О Боже... — очі в санітарки зробилися круглими, і вона швидко перехрестилася.
— Що ви плетете, доктор? — обурилася Петрівна. — Ходімо, глянемо хоч здаля. Ходімо, Василю Федоровичу. Ви мене охоронятимете, щоб нечиста не з'їла.
— Еге... Тебе з'їси... — пробурмотів той.
Щур зняв трубку телефону, що подав сигнал.
— Так...
Довго слухав, а потім не витримав і перебив:
— Слухайте, в мене і без ваших дивацтв роботи вистачає. Ще бракувало, щоб я вночі по моргу лазив!
Очевидно, його також перебили, тому що він замовк, а потім вигукнув із новою силою:
— Ви хоч думаєте, що говорите? Я вам написав свій огляд? Написав, що мертвий? Написав. І бувайте здорові. Трупи тільки в Америці встають та ходять — та й то, лише у фільмах жахів. А в нас такого не буває.
Але йому, очевидно, далі продовжували щось доводити.
— Та я звідки знаю?! — нарешті не витримав він. — Це ваші проблеми! У вас є черговий лікар — нехай вирішує, кому йти дивитися. Я тут до чого?
І він роздратовано поклав трубку.
— Що там, доктор? — Наталка із флаконом розчину в руці зацікавлено зазирнула до ординаторської. — Чого ви так кричите?
— Ні, вони часом як видадуть — так видадуть... — не міг заспокоїтися Щур. — От зараз кину все й піду у морг, бо він, бачте, там ожив і тепер ходить — санітарок лякає...
— Хто? — не зрозуміла Наталя.
— Циган той, якого привезли після ножового.
— А... що, такого зовсім не може бути? — несміливо запитала анестезистка.
— Наталю, — змучено попросив лікар, — хоч ти мене не грузи, добре?
Зітхнувши, вона зникла за дверима.
Капітан Панчишин сидів у «діжурці», дописуючи щось на аркуші паперу.
— Іване! — покликав він. — Ваню!
Увійшов сержант. Цієї миті задзвонив телефон, і Панчишин зняв трубку, роблячи знак рукою, щоб підлеглий зачекав.
— Капітан Панчишин, черговий...
Він довго слухав, а потім запитав:
— А від нас ви чого хочете? Є сліди злому?... Ну, труп ми вже оглядали. Зранку приїде судмедексперт розтин робити... Послухайте, якщо комусь щось здалося — це ще не привід викликати черговий наряд... Ну, то підіть і подивіться!
Схоже, у Панчишина також збирався терпець урватися.
— Боїтеся? Так зараз півкраїни боїться. Міліція не має змоги охороняти всіх, кому страшно... А якщо він ожив, то це вже ваша компетенція. У вас є лікарі — розбирайтеся. Ми на таке не їздимо.
Трубка лягла на апарат.
— О, дають! — продовжував дивуватися капітан. — Комусь привид у морзі примарився — виїжджай і дивися. Циган ожив... Бо вони,бачте, самі бояться.
— Васю! — загорлав сержант у коридор і пояснив: — Це він у нас по привидах спец. Раз на весіллі так накидався, що НЛО над шалашем побачив. Вдерся і всіх почав витягати — мало забаву не зіпсував.
До дверей моргу прямувала компанія у складі двох фельдшерок, Сивоконя та обох шоферів «швидкої». На всіх був лише один ліхтар. Один із водіїв про всяк випадок тримав у руці залізяку.
— Ну, давай, відчиняй, — закомандував Сивокінь.
Скрип іржавих завіс виявився настільки пронизливим, що жінки злякано притислися одна до одної.