— Що, заспокоївся?
— Еге… — прохаркотів мужик.
— Ось і добре…
Притуливши його спиною до стіни, Олег тепер віддихувався сам.
— Сиди тихо, зрозумів?
Той тільки мовчки кивнув — очевидно, його знову зморила слабкість.
— Нашатирного спирту ви, звичайно, також не маєте? — Олег повернувся до дамочки.
Та лише заперечливо похитала головою.
— То хоч води принесіть…
В отворі дверей зʼявилися лікарка «швидкої» та фельдшер із ящиком у руці.
— Боже… Доктор… — лікарка взялася за голову.
Олег подивився на свої штани та черевики, художньо вимащені кровʼю зі згустками — наслідок боротьби з постраждалим — і нічого не відповів. Шофер уже затягував до хати ноші.
Господиня квартири наздогнала його вже на сходах.
— Олег Вікторович!
— А ви, пані, — він повернувся до неї, — свого чоловіка, чи хто він там, мало не спровадили на той світ. Ви хоч зрозуміли це? Не можна так бездарно накладати джгути! Тим більше, якщо ви працюєте в лікарні. Краще б ви його взагалі не накладали. Невже зовсім без поняття? Це ж венозна кровотеча! Ви її тільки вдвічі посилили цим джгутом! Зовсім подуріли! Влаштовуєте тут дебоші, а потім…
Він ще раз мимоволі глянув на власні штани, сплюнув спересердя і збіг сходами донизу.
У відділенні швидкої допомоги готувалися до вечері, адже нарешті все заспокоїлося. Обидві фельдшерки різали хліб, на тарілках розкладали принесені з дому продукти. Тоді-то і увійшов до їдальні лікар, який чергував сьогодні по шпиталю. Ним виявився завідуючий поліклінікою Василь Федорович Сивокінь.
— О, Василь Федорович… Сідайте! — запросила одна із фельдшерок. — Давно вечеряти час, а ми все возимо та возимо.
— Це я люблю! — Сивокінь хляпнувся на стілець. — Нам, старим, молочна зупа на ніч — перша справа. Буде?
— А як же! Спеціально для вас Катерина пішла на кухню. Ми її не їмо.
— Але ж день сьогодні… — бурмотіла інша фельдшерка. — Я із тим циганом так перелякалася — досі руки тремтять. Просто у серце ножем…
— Уявляю собі, — погодився Сивокінь. — А як ви забирали його, то ще у свідомості був?
— Ну а як же! — емоційно розповідала жінка. — Навіть тиск був сто на пʼятдесят. Колись я вже везла поранення серця… Вже як поїхали — він «відключився». Машина трусить по отих ямах, не розбереш — живий, чи ні…
Катерина, санітарка «швидкої», що ходила до лікарняної кухні за славетною стравою, увігналася до їдальні перелякана, біла. Губи її натурально трусилися. Молочна зупа порозливалася по її мʼятому халаті.
— Там… — не в змозі вимовити, вона лише показувала пальцем. — Там… хтось ходить… Петрівно, я думала — помру…
— Де ходить? — не розуміючи, скривилися обидві фельдшерки.
— Там, у морзі!
— Тобі що, примарилося?
— Там світло! Наче зі свічкою хтось лазить!
— А хто ж там може бути? — також уже перелякано сама себе запитала Петрівна. — Зачинено там. Сама зачиняла. Міліція приїхала, подивилася на труп і поїхала. А я зачинила. Ключі — ось вони, висять…
— Може, примарилося? — посміхнувся Сивокінь. — Понадивляєтеся по ночах жахіть по телевізору — дідька лисого можна побачити…
— Та яке там! — мало не плакала Катерина. — Сама бачила! Так, ніби пропливла свічка у вікні. І постать, із головою…
— Із головою — це вже легше, — зауважив Сивокінь. — Якби без неї — я б і сам злякався.
— О Боже… — очі в санітарки зробилися круглими, і вона швидко перехрестилася.
— Що ви плетете, доктор? — обурилася Петрівна. — Ходімо, глянемо хоч здаля. Ходімо, Василю Федоровичу. Ви мене охоронятимете, щоб нечиста не зʼїла.
— Еге… Тебе зʼїси… — пробурмотів той.
Щур зняв трубку телефону, що подав сигнал.
— Так…
Довго слухав, а потім не витримав і перебив:
— Слухайте, в мене і без ваших дивацтв роботи вистачає. Ще бракувало, щоб я вночі по моргу лазив!
Очевидно, його також перебили, тому що він замовк, а потім вигукнув із новою силою:
— Ви хоч думаєте, що говорите? Я вам написав свій огляд? Написав, що мертвий? Написав. І бувайте здорові. Трупи тільки в Америці встають та ходять — та й то, лише у фільмах жахів. А в нас такого не буває.